Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі. — У мене задерся ніготь, треба відрізати.

Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що,

а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.

— А ти, малий, з гумором! — кажу. — Ще й з яким! Ти що — не знав? — І подаю йому ножиці. — Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.

Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!

— Може б, ти обрізав їх над столом абощо? — питаю. — Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п'ятами по твоїх гидотних нігтях.

Та Еклі ніби й не чує — обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.

— Із ким же це в Стредлейтера рандеву? — питає. Йому завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.

— Хіба я знаю! А що?

— Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!

— Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц, — патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.

— Він завжди дере носа, — каже Еклі. — Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді…

— А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? — кажу. — Я вже всоте прошу тебе…

— Весь час дере свого паскудного носа, — править своєї Еклі. — Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших від нього немає…

— Еклі, чорт би тебе забрав! Будь ласкавенький, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе просив!

Кінець кінцем він таки підійшов до столу. Поки на нього не роззявиш рота, нічого не доб'єшся.

Хвилину я мовчки стежив за ним. Потім не витримав:

— Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще і вигляд ти мав би приємніший, якби хоч зрідка чистив зуби.

— А я що — не чищу? Мелеш дурниці!

— А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу — не чистиш, і край, — сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби. — А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш, — кажу. — Просто ти його не знаєш, ось у чому біда.

— А я кажу, сволота. Задавака й сволота.

— Так, задавака. Але багато

в чому душа в нього добра, ніде правди діти, — правлю я. — Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри, — це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі. їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б…

— Та ну його! — лайнувся Еклі. — Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки!

— Ти?! Ні, ти не такий! — Я похитав головою. — Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим…

— Доки ти називатимеш мене «малим», трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний!

— У батьки? Овва! — Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому — вже вісімнадцять. — По-перше, — кажу, — я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку…

— От і нічого називати мене…

Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер. Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений— куди твоє діло! Підбігає до мого крісла — і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка!

— Чуєш, — каже, — ти ввечері йдеш куди-небудь?

— Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі — сніг валить?

Він був увесь у снігу.

— Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку?

— А хто виграв? — питаю.

— Та ще тільки перший тайм закінчився, — відповів Стредлейтер. — Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою,

— Не потрібна, — кажу. — Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта.

Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього — у двері не входять.

— Не бійся, не розтягну. — Він підбіг до шафи. — Як поживаєш, Еклі? — питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира — прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається.

Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав:

— То я, мабуть, піду. Ще побачимось.

— Ага, — кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати.

Стредлейтер почав роздягатися — скинув піджак, краватку.

— Певно, треба швиденько поголитися, — каже. У нього така борода — щетина! Серйозно.

— А де ж твоя краля? — питаю.

— Жде у тому крилі. — Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий — думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда.