Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Так, дурна історія. Але як усе це сталося? Вона не залишила листа чи записки?

— Ні. Був якийсь пошматований папірець, можливо, лист, але Джованна сама його знищила. Я не став склеювати і читати. Що там могло бути важливого, у тій записці? Шкода, звичайно, дівчини. Вона була дуже гарна і на диво розумна. Облишимо цю нудну тему, пообідаємо й поговоримо про інше.

Вкотре вже Григорій насилу подолав бажання вихопити пістолет і розрядити його в цю самовпевнену пику. Але треба триматись.

Вони перейшли в їдальню. Подавав і обслуговував той самий американський солдат.

— Отже, гер Шульц, мені знову доведеться вас потурбувати. Справи складаються так,

що вам доведеться ще раз виїхати в Гамбург. Домовившись з англійцями, ми тим самим хоч якось компенсуємо страшний провал з Вороновим. Німецькі комуністичні газети погрожують надрукувати відозву Воронова до всіх росіян, які потрапили в полон або перебігли на наш бік. Та головне не в цьому. Воронов спромігся викрасти секретні документи, в яких йшлося про таємні операції, списки агентів, які працюють на місцях. Розумієте, що це означає? — Думбрайт підвівся й забігав по кімнаті. — Це означає, що треба реорганізувати всю школу, починати все спочатку. Чорт знає що! Скільки разів я пропонував відсторонити від роботи цю свиню — Шлітсена, прибрати п’яницю Воронова. — Думбрайт схопив сигару, хотів припалити, але тут же кинув її. — Навіть не уявляю, хто може тепер очолити школу. Вони на місцях за декілька днів виловлять усю пашу агентуру, а ми ж зовсім нещодавно відправили групи в прибалтійські райони і в Закарпаття.

Він бризкав слиною, говорив безперестанку. Григорію ніяк не вдавалося вставити хоч слово у потік цих гнівних викриків і лайки. Нарешті, скориставшись паузою, Григорій проказав:

— Містер Думбрайт, вибачте, але я нічого не розумію. Де зараз Воронов?

— Дідько його знає. Та й яке це має значення — в Берліні чи в Москві? Важливо те, що з сейфа викрадена вся секретна документація. Тепер зрозуміло, звідки просочувалась інформація, — зрадник давно продався росіянам. Ось чому один за одним провалювались наші люди.

Бос знову потягнувся до коробки з сигарами. Акуратно обрізав кінчик, закурив, відкинувшись у кріслі.

Григорій сидів мовчки. Здавалось, він розгублений і пригнічений повідомленням Думбрайта. А серце в нього співало. Отже, його ініціатива, що навіть полковникові здавалась фантастичною, виявилась дійовою. Врятовано від небезпеки Мишка Домантовича, неоціненного друга і товариша, який весь час ходив по лезу ножа. Відтепер, як сказав бос, усі провали приписуватимуть Воронову — інших росіян на якийсь час облишать у спокої. Одне Григорію було не ясно: справді Воронов погосподарював у сейфі Шлітсена чи й тут не обійшлося без Домантовича. Втім, істотного значення це вже не мало…

З роздумів його вивів голос боса:

— Гер Шульц, я настільки схвильований усіма цими неприємностями, що при згадці про Воронова втрачаю над собою контроль. Це не властиве нам, американцям, тому я іноді ловлю себе на думці — чи не час мені на відпочинок? Ми з вами повинні детально обговорити вашу розмову з Лестером. Я нарешті отримав остаточні повноваження запропонувати англійцям досить великий пакет акцій «Гамбурзько-американського акціонерного товариства». Звичайно, якщо англійська адміністрація допоможе розгорнути роботи на верфях.

— Але ж я домовився з Лестером, що він все обговорить зі своїми колегами і приїде для остаточної розмови до вас…

— Так, так, він був у Берліні два дні тому, а мене викликали в Мюнхен, і ми не зустрілись, — не дав йому докінчити Думбрайт. Я дістав доброго прочухана за Воронова, а вже коли спіткнувся, то мене одразу ж почали лаяти і за повільність переговорів з англійцями. Буду відвертим: якщо вдасться завершити справу в Гамбурзі — нам багато чого пробачиться і спишеться. Гроші зроблять своє. Тому я хочу, щоб

ви вирушили в Гамбург, не чекаючи приїзду Лестера. Він приїде, потім поїде знову радитися з своїми людьми, і справа затягнеться. Треба вирішити все на місці. У мене є план усіх верфей з детальною розробкою того, що відновлювати. Звичайно, всі роботи провадитимуться як відбудова порту. В Гамбурзі жахливо безробіття, і залучити на свій бік голодних робітників не дуже важко. Втім, Лестер — хитрий ділок, який уже не раз пропонував нам різні послуги. Він знає, як діяти. Організує виступи соціал-демократів, а коли розпочнеться ремонт суден, розгорнуть роботу майстерні, тоді й акціонерне товариство перебудує свою роботу, й ніхто не заперечуватиме проти цього — як кажуть, голод не тітка, «Гамбурзько-американське товариство» зможе прогодувати чимало людей.

Григорій ніяк не міг визначити лінію своєї поведінки. З одного боку, дуже хотілося ще раз поїхати в Гамбург, детальніше довідатись про Лемке — він це чи не він? Однак тепер це було вже не таким важливим. Шукала розрядки ненависть до Нунке. Григорій міг завдати йому два найболючіші удари: повідомити, як Бертгольду, хто він такий, тобто розкрити себе, розповісти Берті й Гансу, хто справжній убивця Лютца. Для цього треба поїхати в Гамбург, бо, як тільки буде зірвано диверсію з отруєнням худоби в східному секторі, Нунке запідозрить Григорія, бо ніхто, крім нього, про це не знає. Тоді одразу ж спливе історія з Вороновим, обшук і все інше. Словом, необхідно відходити, але робити це красиво.

Слова боса доходили до Григорія наче крізь товщу води. Думка пульсувала в пошуках правильної відповіді. Зараз ні в чому не можна промахнутися. Завтра, очевидно, відбудеться його зустріч з полковником, і тоді все вирішиться. Значить, треба відтягти час, виграти у Думбрайта кілька днів.

— Мені б хотілося, щоб ви виїхали негайно, що швидше це вирішиться, то краще для вас… — долинуло до Григорія.

— Звичайно, містер Думбрайт, я все розумію, але мені доведеться на кілька днів затриматись у Берліні. Я вже призначив ділові побачення. Потім треба відзвітувати про свою поїздку в східний сектор. Це також не можна відкласти. Постараюсь виїхати в Гамбург днів через два…

— Ну що ж, домовились.

— Дозвольте йти?

— Йдіть.

— Ну і задав же ти мені задачу, — похитав головою полковник.

Вони сиділи в маленькій затишній кімнаті. М’яке рожеве світло точилося на низькі рожеві канапи, загравало з кришталем і порцеляною, що, наче на параді, вишикувались у скляній гірці. А на вікні, серед сірих шовкових фіранок, підстрибував у клітці папуга.

— Я все розумію, але наказ є наказ — якнайшвидше забрати тебе звідси. Тепер усі підозри можуть збігтися. Але, з другого боку… вони ще вірять тобі. Та й справ незавершених чимало: Лемке, Гамбург, школа. Після втечі Воронова Домантовичу, звичайно, стало легше, ти кажеш, його навіть пророчать у керівники російського відділу. Ну й молодець же ти, Григорію!

— Про Домантовича я дізнався від Больмана. Він був добряче напідпитку, і доводилось ставити йому навідні запитання. Але навіть у п’яному стані цей лобуряка розумів, що розповідати про шкільні справи не можна. Можливо, якісь деталі знайдете в цих плівках. Проявите їх, і багато чого стане зрозумілим.

— Я мушу подякувати тобі за Воронова від імені командування. Бачиш, як воно вийшло: він не тільки перебіг, а ще й прихопив важливі документи, роздягнув школу догола, і задоволений старий чорт про одне тільки мріє: матінку Росію побачити. Цікава постать… А в Москві вимагають берегти тебе, забрати якнайшвидше…