Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
— Ви?.. — В очах подив, а губи вже кривить вимушена посмішка. — Як накажете розуміти вашу появу тут? Не витримали німецько-американського раю і переваги великої нації над усіма народами, чи я, старий зубр розвідки, виявився повнісіньким бовдуром і іграшкою у ваших руках? — В очах старого зблиснув хитрий вогник.
— Ви не помилились, — посміхнувся Григорій.
— Знаєте, що я вам скажу, молодий чоловіче. Хто б ви не були, навіть якщо ви комуніст, яких я колись так ненавидів, усе одно від усієї душі я вдячний вам. Так, так, вдячний… Без вашого втручання я ніколи не наважився б на цей крок, мабуть, єдиний у житті, що дає мені право хоч перед смертю поважати себе. Ненависть теж продається, молодий чоловіче, і коштує вона часом дорожче, ніж любов. Вибачте, гер Шульц, як я повинен називати вас?
—
— Ну що ж, Гончаренко то й Гончаренко. Якщо ви не погребували прийти погомоніти з старим, значить, хай це буде моїм причастям, як казали раніше у нас в Росії віруючі люди. Відчувши наближення смерті, кликали священика і сповідались йому в усіх гріхах. А до мене, людини невіруючої, священик прийшов сам, ще й в образі більшовика. І хоч як парадоксально звучать мої слова, я радий цьому. Ще парадокс: ви єдиний, хто зв’язує мене з живим світом. Єдиний, кому я можу вилити душу. Дивно, але факт… Ви завжди подобались мені, у вас не було безглуздого німецького гонору, презирливості до інших людей, крім німецької раси. Щоправда, мені ніколи не надходило в голову, яку роль ви відіграєте в моїй долі. Але все одно повторюю: я вдячний вам.
До революції я чесно працював у Генштабі, в сімнадцятому разом з іншими офіцерами утік за кордон і став тим, кого ви зустріли в школі під Фігерасом. Два почуття завжди жили в мені: ненависть до більшовиків і любов до Росії. Під пекучим сонцем Іспанії, в пісках Африки, де мені довелось побувати, коли я працював на англійців, я завжди мріяв про російську зиму. В європейських містечках, що туляться одне до одного, мріяв про російське привілля, про степ і тайгу… І, звичайно, про сніг — білий, сипучий, про сибірські ялиці й кедри. Не знаю, чи доведеться мені побачити все це. Може, як в’язневі, а може, стару людину, яка нікому не може завдати шкоди, відпустять вмирати на волі…
— Мабуть, так і буде…
— Так от, молодий чоловіче, коли вже мова зайшла про парадокси… Коли ви, росіяни, нічого гріха таїти, ті ж більшовики, яких усі, і я в тому числі, вважали неотесаними дикунами, виграли війну у німців, прославленої цивілізованої нації, у мене защеміло під серцем. Адже комуністи, не шкодуючи життя, відстояли матінку-Батьківщину, безкраї її сніги, широченні ріки, ліси дрімучі, все, що я любив, що всмоктав з молоком матері! Вам, напевне, дуже дивно все це чути, але життя, молодий чоловіче, значно складніше, ніж можна собі уявити. І якщо останнім часом у Німеччині я ні про що, крім своєї печінки, не думав, то тепер раптом відчув себе людиною, наділеною апаратом мислення, людиною, яка може аналізувати, любити чи ненавидіти. Я хвилююсь, думаючи про зустріч з тими людьми, які відібрали в мене Росію і які тепер повертають мені її. Якби я повернувся додому з німецькими завойовниками, я не відчував би себе на батьківщині. Змінилися б кліматичні умови, я жив би серед природи, яку топтали б чужі чоботи. А тепер я їду в Росію, їду до своїх колишніх ворогів, для яких Росія — така ж сама батьківщина, як і для мене. І взагалі, як усе дивно! Люди, які повинні зневажати мене, раптом дбають про мене, створюють мені умови для життя. Ви розумієте, про що я кажу, майор Гончаренко?
— Так, і мені щиро шкода вас. Адже ви жертва страху, нерозуміння. Частина російської інтелігенції і військових одразу зрозуміли, за що треба боротися. Вони залишилися на батьківщині, пережили розруху і голод і тепер разом з своїм народом святкують Перемогу.
— Як вам вдалося обманути мене, старого професіонала! Адже я вважав себе королем розвідки. Мені завжди щастило. Може, ви нарешті скажете, навіщо вам потрібен був такий розвалюх, як я? Адже тоді, в кав’ярні, коли ви ніби ненароком залишили мені газету, ви не думали про те, що я, хворий і старий, зможу викрасти у Шлітсена якісь матеріали і передати їх росіянам? Чесно кажучи, я вважаю, що вони не дуже й потрібні вам. Наскільки я тепер розумію, ви чудово поінформовані про все. Що ж примусило вас піти на цей крок і, очевидно, дечим ризикувати, якщо ви опинилися в одному літаку
Григорій хотів щось відповісти, але старий перебив його.
— Е ні, братику мій, якщо вірити моїй інтуїції розвідника, ви рятували вашого приятеля Домантовича, чи не так?
— Не будемо уточнювати: ні вам, ні мені це ні до чого. А втім, ваш перехід у радянський сектор справді вивів з-під вогню наших розвідників, на яких упала підозра. Що ж стосується мого термінового виїзду з Німеччини, то ви, як розвідник, зрозумієте мене: я виконав своє завдання…
— Що ж, молодий чоловіче, спасибі вам за все. Більшовики не раз кричали на весь світ, що хочуть перевиховати людей, розкрити всім очі, розповісти про правду, про справжній гуманізм… Вважайте, що ви виграли бій…
Григорій підвівся, мовчки потис старому руку і вийшов.
ЕПІЛОГ
Яскраве літне сонце вривається у вікна кабінету. Григорій Гончаренко скінчив свій робочий день. Прибрав розкладені на столі папери, деякі сховав у сейф, інші акуратно розклав по шухлядах і замкнув. Підійшов до вікна, посміхнувся.
«Точність, як в аптеці», — чомусь майнула у мозку ця безглузда фраза.
Внизу на тротуарі стояла Марія, обвішана згортками і пакунками, з великим букетом квітів. Тоненька, струнка, вона з висоти п’ятого поверху здавалася зовсім дівчинкою. А за спиною її, наче атласний шлейф, простерся рожево-блакитний газон. Григорій дуже любив квіти. Якийсь київський садовод висадив ціле поле незабудок, а серед них розкидав кущики рожевих тюльпанів — такі собі маленькі вогнища.
Місто було вже повністю відновлене і стало навіть кращим, ніж до війни. Рівні стріли вулиць, обрамовані зеленими стрічками акацій, каштанів, світлі гарні будинки, просторі майдани і квіти, квіти, квіти… Жодних слідів війни, немов це був жахливий сон…
Та війна була не тільки кошмарним сном. Вона ламала, як могла, Григорія й Марію. Але вони вистояли, витримали, щоб люди ходили цими прекрасними вулицями, кохали, народжували дітей, щоб у садах і парках лунав сміх, щоб ходили гарно вбрані жінки.
Григорій не бачить обличчя дружини, але знає, що, помітивши його у вікні, вона радісно посміхнеться.
Схопивши кашкета, Григорій швидко зачиняє кабінет і бігом, не дочекавшись ліфта, спускається вниз.
Все так і є. Марія збуджена, схвильована.
— Ти лише поглянь, що я купила, — ковдрочка, блакитна, в зайчиках, і повний набір одежі для немовляти — все яскраве, гарне. А це іграшки…
Григорій узяв усі згортки, підійняв руку й зупинив таксі. У вікні машини промайнув величезний букет яскраво-червоних троянд…
ВІД ВИДАВНИЦТВА
От і закінчилась одіссея радянського розвідника Григорія Гончаренка, героя роману-трилогії Юрія Дольда-Михайлика. Виконавши відповідальні завдання, він нарешті повертається на Батьківщину, знову чує рідну мову, милується краєвидами Дніпра, вдихає пахощі улюблених квітів… Скільки він мріяв про цю мить, скільки разів йому ввижались уві сні ці щасливі хвилини!
Український читач зустрівся з Григорієм Гончаренком у 1956 році, коли вийшов окремою книгою перший том трилогії — «І один у полі воїн». Тоді ми стали свідками того, як радянський розвідник перейшов кордон і перевтілився в барона Генріха фон Гольдрінга, сина засланого в Радянський Союз шпигуна і диверсанта. Він проник у табір ворогів, щоб вірно служити своїй Батьківщині. Викриття таємниці підземного заводу в Проклятій долині, викрадення секретних креслень, усунення ката Гартнера, порятунок посланця французьких партизанів, зрив планів розвідницької школи, де готували «лицарів» для ворожих акцій проти СРСР — такий неповний перелік дій хороброго розвідника.