Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
«Нічого, потерпиш… Я ще не такого страху на тебе нажену!» — подумав Григорій, вирішивши не квапитись. Розмова з Рамоні звеселила і повернула смак до їжі. Після омлету, яким його почастували вранці, печеня здалася особливо смачною, вино було терпке і прохолодне. Свідомо затягуючи сніданок, Григорій переглянув ранкові газети і підвівся з місця лише тоді, коли згорнув останню з них.
Рамоні зустрів його докірливим вигуком:
— Це не по-дружньому, Фред, так випробовувати моє терпіння!
— Я затримався у ваших же справах, — підкреслено роздратовано
Вітторіо так прикусив верхню губу, що кінчик носа загнувся вниз, і обличчя відразу набрало хижого виразу.
— Я… я можу подати позов на його донечку. Вдертись до мого дому за моєї відсутності і розіграти таку трагікомедію! На юридичній мові це зветься спробою…
— Ми не в суді, і я не прокурор, отже, давайте говорити на мові людській, — обірвав його Григорій. — Я розумію, вам неприємна ця історія, але будьте ж справедливим: коли дівчина наважується вкоротити собі життя і залишає на столі листа, адресованого в прокуратуру…
— Якого листа? Де він? — сполошився Рамоні.
— Вона забрала його з собою, коли прийшла до пам’яті. Зараз він у батька. А на юридичній мові, до якої ви щойно вдалися, це зветься документом, речовим доказом. Я не помиляюсь? — з невинним виглядом запитав Григорій.
Обличчя Вітторіо скривилось, наче від зубного болю:
— Дурна історія, боже, яка дурна історія! Хотів піти по лінії найменшого опору, а наразився на таку перепону, якої навіть не передбачав; дівочу цнотливість!
Рамоні бідкався з таким щирим жалем, так нарікав на фортуну, що, як він висловився, «підсунула йому пустий квиток», так шкодував за марно втраченим часом, що втратив міру бодай зовнішньої благопристойності. Григорія фізично нудило від його зізнань, і він вирішив покласти їм край.
— Дякуйте богові, що так обернулось! Якби дівчину знайшли мертвою у вас на віллі…
— О-о! — схопившись за голову, простогнав Рамоні. Слідство, допити… І розголос, розголос на всю Італію! Ви врятували мене, Фред!
— Лише наполовину, — холодно зауважив Гончаренко. — Синьйор Умберто в такому душевному стані, що здатний на все.
— Треба щось робити, треба щось робити… Я вимагатиму медичної експертизи, і вона встановить, що я не порушив невинності цієї навіженої, хоч міг би це зробити… У мене є докази, вони доведуть: Маріанна сама чіплялась мені на шию, переслідувала мене листами. О, я з неї і її батечка зроблю посміховисько, виставлю їх на загальний глум, я…
«А ти ще більший негідник, ніж я гадав!»
— На глум і посміховисько ви виставите передусім себе! — не приховуючи гніву, вигукнув Григорій. — Замість пригасити вогонь, ви хочете його роздмухати! Звести нанівець все, чого я встиг досягти з такими зусиллями!
Рамоні принишк.
— Ви… ви вважаєте… є інший вихід? — затинаючись, запитав він.
— Піти на всі поступки, пристати на умови, висунуті синьйором Умберто. До речі, мені коштувало
— Які матеріали? — в голосі Рамоні вчувалася тривога.
— Деякі пікантні подробиці вашого парубоцького життя, — навздогад почав перераховувати Григорій, — якісь компрометуючі документи, що викривають вашу участь в діяльності МСІ, і не тільки МСІ, а й зв’язки з існуючими нелегальними організаціями, відомості про заплутаний стан вашої маєтності… Треба думати, він добре обізнаний з вашим досьє через якісь одному йому відомі канали.
І мене це турбує найбільше. Адже варто такому матеріалу потрапити в газети лівого напрямку…
Гончаренко зрозумів, що влучає без промаху, так змінювалося обличчя Рамоні, і стурбовано додав:
— Признатися, я навіть розгубився. Виступаючи посередником між вами і Умберто Вісконте, я наважився на такий крок, бо треба було виграти час, — я керувався почуттям приязні до вас, але зараз мене турбує і власна безпека. Мені не хотілося б, щоб моє ім’я було приплутане до будь-якої історії, і ви розумієте, з яких причин.
Рамоні крокував по кабінету, над чимось розмірковуючи.
— Його умови? — коротко запитав він, зупинившись навпроти Гончаренка.
— Передусім, — почав було Григорій і замовк, бо в двері кабінету постукали.
— Хто там? — роздратовано гукнув Вітторіо і, зачувши голос Джузеппе, який просив дозволу ввійти, сердито крикнув: — Зачекайте! Я зайнятий!.. Отже, Фред, у чому полягають умови Умберто? — знов перепитав він.
— Цілком і назавжди порвати взаємини з його донькою. Не з’являтись там, де буває вона. Жодна душа не повинна дізнатися про те, що тут сталося того фатального дня. Повернути через мене все, що будь-коли писала вам Маріанна. Не потрапляти на очі самому Умберто. Боронь боже озватися про дівчину непоштивим словом. При порушенні хоч однієї з цих умов, він діятиме так, як вважатиме за потрібне. Повірте, мені не легко було його на це схилити. Він вимагав, щоб ви взагалі виїхали з Рима… письмового зізнання від вас у нечесних намірах щодо його доньки… письмових свідчень від мене і всіх присутніх па той час у вашому домі, взагалі поводив себе так, як може поводитися людина, доведена до нестями. Про погрози фізично розправитися з вами я вже не кажу…
Відчувши під ногами твердий ґрунт і зрозумівши, що будь-яка серйозна небезпека його обминула, Рамоні заспокоївся. Перед Григорієм знову сидів пихатий, випещений сибарит — «аристократ духу, римський патрицій», яким Вітторіо прагнув себе показувати.
— Багато галасу з нічого! — кинув він з глузливою зверхністю. — Чи то пак трагедія короля Ліра, що обернулася на фарс. Я і сам обминатиму цю святенницю десятою вулицею! А високомудрого Умберто Вісконте й поготів… Що ж до її писульок — ось! — Рамоні витягнув з шухляди стола листа, написаного округлим, ще учнівським почерком, і дві коротеньких записки. — Візьміть ці епістолярні вправи синьйорити, їх зміст…