Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Виголосивши тост на честь Фреда, Вітторіо звернувся безпосередньо до Джузеппе:
— Про вас, Джузеппе, я хочу сказати окремо: синьйор Шульц розповів мені все і по справедливості…
Рука Джузеппе, що тримала бокал, здригнулася. Молодик стиснув губи, ніздрі його роздулися. Григорій бачив, як забився живчик на його скроні. Зараз хлопець вибухне реплікою, почне захищатись і викриє Григорія з головою. Адже фотознімок — то фікція. Треба рятувати становище, бо цей бовдур так по-дурному почав свій тост…
— По справедливості,— поспішно підхопив синьйор Шульц, — без допомоги Джузеппе і Лідії я б нічого не міг зробити. Ваш секретар, Вітторіо, на диво розсудлива і холоднокровна людина. І я з особливим задоволенням вип’ю за його
Григорій підняв бокал, але Рамоні його спинив.
— Одну хвилиночку! Так, Джузеппе, ви показали себе якнайкраще і, сподіваюсь, я в вас не розчаруюся: про дурну вихватку Маріанни ніхто не повинен навіть здогадуватись. Ви можете мені це обіцяти?
Повітря з шумом вирвалося з грудей Джузеппе.
— Безумовно, синьйор!
— От і гаразд. За що ж ми вип’ємо?
— За мовчання, яке, за висловом наших предків, дорожче золота. — Посміхнувшись і пильно дивлячись в очі Джузеппе, Григорій цокнувся з ним першим.
… Сигаретний і сигарний дим сивими, кривулястими пасмами слався між столиками. Іноді в прочинені вікна вривався легкий вітерець, тоді пасма закручувались у примхливі спіралі, химерні візерунки, потім знов осідали вниз, огортаючи публіку синім туманним серпанком. Серед відвідувачів у глибині однієї з ніш, розташованих обіруч залу, сиділи Хейєндопф і Григорій. Колишній заступник начальника табору для переміщених осіб зайшов до пансіонату, як і обіцяв, о сьомій, і затягнув Гончаренка в оцю прокурену другосортну корчму.
— Не люблю першокласних ресторанів: там перший-ліпший пройдисвіт дивиться на тебе звисока, а в такому закладі, як оцей, ми з вами, Фред, перші люди. До речі, з якого це часу ви перетворились на Фреда?.. Я знав вас під іншим ім’ям.
— У людини може бути стільки імен, скільки їй заманеться. Ми, мов артисти, — завжди виступаємо під псевдонімом.
— Цілком правильно. Минулого разу, коли вас прислали до табору, щоб промацати той мотлох, ви звалися Сомовим, а працювали на Нунке.
Григорій скинув очі на співрозмовника. У того було напрочуд невиразне обличчя. Ніби на стертому п’ятаку: немовби все на місці, а погляду нема за що зачепитись. З такою людиною можна сидіти, розмовляти, а відійдеш — і начисто забудеш її. Можуть сплисти в пам’яті костюм, краватка, голос, тільки риси обличчя розпливатимуться сірою плямою.
— Дорогий Хейєндопф, я ні на кого не працював. Усе життя працюю тільки на себе. А хто платить гроші, мені байдуже.
— Та у вас же, мій друже, чисто американська хватка! Я зрозумів це ще тоді, коли ви так добре владнали справу з іконами. Підказали мені такий бізнес! Я ваш боржник, і сьогодні ви мій гість. Вип’ємо ж за американський спосіб життя! Коли ви й надалі триматиметесь цієї точки зору, на вас чекатиме прекрасне майбутнє!
«Куди це він хилить?» — думав Григорій, дивлячись на волохату руку Хейєндопфа, простягнуту до пляшки.
— За здоров’я людей здорового глузду! — посміхнувся Хейєндопф.
Григорій пригубив піднятий бокал. Терпке вино викликало смагу в роті і щипало язик. Спрага від цього більшала.
Тим часом у ресторані ставало багатолюдніше. Тепер майже біля всіх столиків, розташованих ярусами навколо невеличкої площадки, що оберталася в центрі залу, сиділа різношерста публіка.
Нахабні молодики в модних піджаках, здебільшого з розв’язними, яскраво розмальованими подругами, безсоромно голосно коментували позитивні якості і вади «герлс», що виступали на сцені. Старики, самотньо схилившись над столиком, іноді поруч з юнками, шамкаючи блідими губами, не зводили погляду з яскраво освітленого кола. Чоловіки невизначеного віку, схилившись голова до голови, мов кури, що клюють із спільної кормушки, пошепки залагоджували свої справи, кидаючи обережні погляди на тих, хто сидів за сусідніми столиками.
Різні відвідувачі були тут. Чиновники і спекулянти, ділки і сутенери, дами, які хочуть вдати з себе порядних, і неприховані повії. Темні вечірні
Григорій дивився на сцену. Зараз там виступала напівоголена жінка років тридцяти. Хрипкий речитатив двозначних куплетів супроводжувався якимись дивними па: сумішшю танцю живота з канканом. Жінка трудилася, мов вантажник. Поміж лопатками напудрену спину перетинала блискуча цівочка поту. Стомлене обличчя співачки скривилось у застиглій гримасі, що, мабуть, мала відображати посмішку. Це бліде обличчя з напруженим оскалом зубів і темними проваллями очниць, підкреслених синюватими півколами, нагадувало машкару смерті. Рухи жінки, незважаючи на швидкий ритм, були мляві. Відчувалось — вона виконує, важку повсякденну роботу, що не приносить їй самій ані краплинки втіхи.
— Нелегке в бідолашної життя, — Григорій кивнув у бік сцени. — Хазяїн, так і жди, вижене — постаріла, танцює погано, голосу нема…
— Ха! Голос! А для чого їй голос? Співати вона має стегнами! — Хейєндопф розреготався, задоволений з власного банального жарту. — Голос їй ні до чого… Проте годі про жінок, — урвав він сміх і, подавшись усім тулубом уперед, втупився в обличчя Григорія. Червоні прожилки в очах Хейєндопфа стали виразнішими. Було видно, що в Римі він не тільки робив свій бізнес, а й віддавав належне Бахусові. — До біса, кажу, цю стару шкапу! Поговоримо про інше. Послухайте, Сомов, чи то пак Фред, як волієте ви тепер себе називати…
Григорій внутрішньо посміхнувся: «Ти б звалився зі стільця і пикою уткнувся в кафель підлоги, якби знав, з ким розмовляєш насправді».
На сцену вислизнула чергова співачка, в залі пригасили світло, і обличчя Хейєндопфа розтануло в напівмороці.
— Так ось, Фред, — знизив до шепотіння голос Хейєндопф. — Двадцять шостого червня цього року в своєму літаку «Священна корова» президент Трумен підписав проект про створення Центрального Розвідувального Управління США. Вам не треба пояснювати, для чого це зроблено. У нас спільний ворог, силу і міць його не можна применшувати. Тому треба об’єднати не лише наші, а й ваші зусилля. Гелен з сорок п’ятого року вже працює на нас. Якби не це, він сидів би тепер за ґратами, як воєнний злочинець. Та він людина передбачлива і вчасно зумів зорієнтуватись, поки що ми ним задоволені. Однак серед його оточення існує досить впливове угруповання, яке вже зараз марить про відновлення самостійної німецької розвідувальної служби. Згодьтесь, час для цього ще де настав. Після відомого вам виступу Черчілля у Фултоні, що визначило новий курс у взаєминах між колишніми союзниками, ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як розпорошування сил. Треба бити кулаком, а не розчепіреними пальцями! Тому ці тенденції на відокремлення розвідки нас непокоять… Як бачите, я з вами цілком відвертий… У вас певні зв’язки, певне становище. Допоможіть нам, а ми, в свою чергу, допоможемо вам. Ми могли б, наприклад, передавати вам інформацію, що сприяла б вашій кар’єрі…