Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Якщо зважити, що семицентова пачка тут продається за сто марок, а в пачці двадцять сигарет, вийде, що ти зараз пустила димом аж п’ять марок, — посміхнувся полковник Ройс.

— Божевілля! Ти навмисне це сказав мені, щоб я не палила! Фрау Марі, він мене дурить, правда?

— На жаль, ні… Сигарети у нас правлять за своєрідну розмінну монету, — холодно відповіла Марія.

— Колосально! Я напишу додому, щоб мені вислали паку сигарет. Завтра ж напишу. І твоя дружина, Робі, стане королевою диму, а ти її підданцем! Спробуй тільки мені заперечити, тоді я…

— Твої жарти, Мері, не зовсім тактовні,— сердито спинив дружину полковник. — Фрау Марія,

сподіваюсь, розуміє…

— Я не позбавлена почуття гумору.

— Але ви сьогодні чогось сумна. Якісь неприємності?

— Перспектива закрити свій заклад мене не дуже звеселяє.

— Закрити? Чому?

— Навряд когось привабить неопалене приміщення, а з вугіллям ви знаєте, яка скрута.

— Дурниця! Це можна влаштувати. Ви створили для нас своєрідний маленький клуб, і якщо ми всі звернемось до військової адміністрації… Гм… З ким про це поговорити?.. Здається, полковник. Брукс… Так, треба зустрітися з Бруксом! Знаєте що? Я запрошу його сьогодні до ресторану на вечерю, познайомлю вас з ним, і ми разом обміркуємо, як запобігти лиху. Згодні?

— Не знаю, чи буде це зручно, — завагалась Марія.

— Вирішено, — заплескала в долоні Мері. — Всі четверо йдемо у ресторан… О, я знаю, в який! «Цум Тейфель».

— Чому саме в «Цум Тейфель»?

— Бо «тейфель» по-німецькому чорт, і мені дуже кортить побувати у нього в гостях.

— Якщо фрау Марія не заперечує, зустрінемось о восьмій.

— Я дуже зворушена вашим піклуванням. Можливо, це справді щось дасть…

— Ручуся, Брукс не встоїть перед вами, фрау Марі! — цілком захопилася новою ідеєю Мері. — Він давній упадальник біля красивих жінок.

Ройси незабаром пішли, ще раз нагадавши про зустріч о восьмій.

«Брукс… хто такий Брукс?» — намагалася пригадати Марія. «Це прізвище я від когось чула чи зустрічала в пресі. Бува, не в зв’язку з діяльністю «Об’єднаного англо-американського експортно-імпортного агентства»?

Невиразний спогад муляв, наче гвіздок, що випнувся з підошви черевика. Куди б Марія не ступала, вона боляче наражалася на слово-шпичак: «Брукс». Воно супроводжувало її, мов клацання батога, як уві сні фрау Шольц, мов нав’язливий мотив, що втратив свій первісний зміст, ставши просто дражливим сполученням звуків.

Двері аптеки сьогодні відчинялися частіше, ніж звичайно. Виснажені недоїданням берлінці тепер потерпали і від холоду, і кількість катарів верхніх дихальних шляхів, бронхітів, всіляких інших сезонних хвороб день у день більшала. Чаклуючи над слоїками для мікстур, сполуками складних порошків, гер Себастьян не відразу помітив, що Марія почуває себе зле.

— Що з вами, фрау Кеніг? — стурбовано запитав він, випадково торкнувшись її закляклих рук, коли вона передавала йому черговий рецепт. — Руки, мов ті крижини, очі хворобливо блищать… — Долоня старого провізора лягла на Маріїне чоло. — Ну от, маєте, температура! — забідкався старий, сердито насупившись. — Я ж вам казав: профілактично ви повинні…

— Пусте, просто я недоспала через одну давню знайому, з якою здибалась уві сні,— спробувала пожартувати Марія і цим ще більше перелякала свого помічника.

— От, от, нічні кошмари. Ні сіло ні впало, люба фрау, вони не з’являються! У нас кажуть, що тон робить музику. «Дер тон махт ді музік». Це стосується й нашого тіла. Коли порушується його гармонія, з’являється фальшивий тон, що відлунює в наших снах. Мерщій до себе нагору і в ліжко! Рут вам принесе склянку гарячого грогу, я приготую. І випийте ці таблетки, ударну дозу — дві. Зараз ми зміряємо температуру;

якщо години за дві вона не спаде, доведеться викликати лікаря.

Марія знала: в таких випадках сперечатися з гером Себастьяном — марна річ. Краще поки що не казати йому про сьогоднішнє побачення в ресторані, приспати його пильність, трохи злукавивши. Недбало сунувши термометр під пахву, вона переключила увагу старого на інше:

— Сьогодні Ройс згадав у розмові якогось Брукса. Мені це прізвище не дає спокою. Ви не знаєте, що то за персона?

Себастьян Ленау потай пишався своєю пам’яттю і тепер тішився нагодою ще раз продемонструвати її.

— Ще б пак! Один з розбійницької зграї Логана, (Уільям Дж. Логан — генеральний директор Об’єднаного англо — американського експортно-імпортного агентства — прим.), що так спритно й цілком офіційно спустошує Німеччину, вивозячи вугілля і навіть ліс. Уявіть: ліс, який ми завжди самі імпортували! «Дейче Фольксцейтунг» не так давно виступила з матеріалом, викриваючим діяльність агентства. За кілька місяців ці хвалені благодійники німецького народу заробили мільйони на самому лише рурському вугіллі, закупаючи його по десять доларів за тонну, а продаючи по двадцять. Це не враховуючи прихованих операцій на чорному ринку, що буквально збагатили таких, як Брукс. Наш «Дер Шпігель» і собі спробував подати голос з цього приводу, та, певно, редакторові дали доброго прочухана, бо журнал більше не порушує питання про маніпуляції з паливом… Скільки там у вас набігло?

Марія простягнула термометр, добре знаючи, що це її не викриє.

— Дивно: тридцять сім і три… Мені здавалося, має бути більше. Ну що ж, тим краще. Будемо сподіватись, що незабаром температура зовсім спаде. Головне — вилежати…

Марію і саму тягло в ліжко. Піднявшись до себе, вона завела будильник, поставивши стрілку на цифру «сім», і з насолодою випросталась під теплою ковдрою. Ця ковдра і грог відразу зігріли її. От тільки в голові паморочилося. Хотілося згадати щось дуже важливе, та ліжко хитнулося і попливло, погойдуючись, мов колиска.

Прокинулась Марія за п’ять хвилин до того, як мав задзвонити будильник. Ніби і в її мозку було заведено пружину і незримі коліщатка крутилися собі й крутилися, маятник рівномірно похитувався, відраховуючи секунди.

«От тобі й «дер тон», що «махт ді музік!» — посміхнулась своїм думкам Марія. «Виявляється, все гаразд».

І справді, голова була ясною, поки молода жінка прибиралася, кволість у ногах теж зникла.

Обираючи приміщення для аптеки, Марія подбала, щоб воно мало два виходи: на вулицю і через кухню на подвір’я. Найпростіше зараз було непомітно пройти чорним ходом, бо старий провізор переполошиться, та Марія, мусила попередити, де її можна знайти. Про всяк випадок, бува, виникне щось термінове.

Прибравши найнезалежніший вигляд, Марія спустилася сходами.

— Гер Себастьян, — першою пішла вона в наступ, — признайтесь: ви приготували не грог, а якийсь таємничий еліксир. Раджу його запатентувати!

Старий зняв окуляри і окинув молоду жінку крижаним поглядом.

— Фрау Кеніг, — сказав він офіційно-сухим тоном, — легковажити здоров’ям — злочин. Ви самі добре знаєте, що один я не впораюсь з роботою, якщо ви надовго зляжете.

— Любий гер Себастьян, запевняю вас, я цілком здорова! А справа, заради якої мені треба вийти, дуже важлива. Обіцяю вам берегтися протягів. Мої координати — ресторан «Цум Тейфель». І благаю: не спопеляйте мене таким нищівним поглядом! Ви ж знаєте, як багато важить для мене ваша приязнь!