Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Нунке з сумнівом похитав головою:
— Не думаю… надто багато забере часу.
— Зате він найбільш безпечний, — наполягав на своєму Григорій, — а безпека — це теж виграш у часі.
Нунке з хвилину розмірковував.
— Гаразд. Якщо він вам більше подобається, рушайте цим маршрутом. Вам їхати, за вами й останнє слово. — Нунке підвівся. — Ну, Фред, ніби все. У вашому розпорядженні трохи більше години, але приїздіть раніше — треба припасувати форму. Я не прощаюся, ми побачимось, — документи мусять принести мені…
Позбувшись шефа, Григорій відразу ж виїхав. До аптеки, власницею якої вважалася його зв’язкова, було хвилин з п’ятнадцять їзди,
— Вас слухають, — почувся старечий голос.
— Покличте, будь ласка, фрау Кеніг!
— Її зараз нема.
Холодні краплини поту зросили чоло Гончаренка. Намагаючись приховати збентеження, він знову попросив:
— Перепрошую, чи не скажете, де її можна відшукати? Справа дуже термінова… йдеться про пеніцилін.
— О, звичайно, звичайно! Фрау мене попередила, що її можуть питати. Вона в ресторані «Цум Тейфель».
— Вельми вдячний!
З почуттям полегшення Григорій сів у машину. Благенький «опель» рвонувся з місця і, розтинаючи темряву жовтими фарами, помчав найкоротшим шляхом, повз купу руїн.
Руїни… руїни… Минуло майже два роки по закінченні війни, а багато вулиць і досі було захаращено, цеглою, бетонними брилами, покрученим залізом. Такі вулиці закриті для проїзду, і тільки численні путівці поміж навалою уламків свідчили про те, що людська нога ступає і сюди. Доводилось вести транспорт в об’їзд. Але й там, де можна було проїхати, місто часто виглядало мертвим: обабіч розчищеного бруку височіли остови спалених будинків. Лише перші поверхи деяких з них були пристосовані під житло. Вікна в них тьмяно світилися — в Берліні не вистачало електроенергії, і ці цяточки світла швидко поглинала темрява, варто тільки було відійти на кілька метрів.
Нарешті машина виїхала в цілком упорядкований район. Залюднений і пристойно освітлений, він разюче контрастував з усіма іншими. З вивіски, літери якої світилися червонястим світлом, певно, відтворюючи пекельний вогонь, ресторан «Цум Тейфель» знайти було неважко.
У великому залі зібралось чимало народу. Марію Гончаренко побачив за столиком близько стіни, в товаристві ще однієї жінки і двох американських офіцерів. Сівши так, щоб вона могла його помітити, Григорій гарячково вишукував привід, який дав би йому змогу поговорити з нею сам на сам. На його щастя, після невеличкої перерви музиканти повернулися на естраду, і швидкі такти «Розамунди» заглушили брязкіт ножів і виделок, той однотонний гамір, схожий на дзижчання, що завжди сповнює приміщення, де зібралося багато людей. Григорій підвівся і підійшов до столика.
— Гутен абенд, панове! Дозвольте запросити вашу даму на танець!
Обидва американці похмуро втупились у Григорія. Один з них, той, що сидів поруч Марії, розкрив було рота, щоб відповісти гострою відмовою, та молода жінка випередила його:
— О, Фред Шульц! Яким вітром?
Не чекаючи на відповідь, Марія підвелася й поклала руку на плече свого кавалера.
— Щось трапилось? — запитала вона, коли вони опинились на достатній відстані від американців.
— Трапилось. Нунке надсилає мене до нашої зони з незвичайним завданням. Відмовитись не можу… Будь ласка, не дивись на мене так перелякано! Посміхайся!.. Ось так. А тепер слухай мене уважно: в містечку Грюнхауз наш вартовий підстрелив якогось Ганса Ріхтера, що виявляв надмірну цікавість до нашої авіації. Справжнє його прізвище Больман, запам’ятала? Вернер Больман. Колишній есесівець,
Марія з докором зиркнула на Григорія:
— Хорошої ж ти про мене думки!
— Не ображайся, краще повтори прізвища.
— Ганс Ріхтер. Справжнє ім’я Вернер Больман. Лікарня в Грюнхаузі. До твого приїзду його мусять забрати. Якщо не заберуть, це знак згоди на його викрадення.
В разі змін вислати патруль. Ви задоволені, товаришу Причепо?
— Цілком. — Григорій на мить притиснув Марію до себе. — Ну, щасти тобі! Тільки поквапся, часу обмаль. Швидше позбудься своїх кавалерів. Хто вони, до речі?
— Один — мій постійний відвідувач, що він за птах я ще не розібрала. Сподіваюсь, в цьому допоможе мені його дружина, ота гарненька місіс. Другий, з зачіскою їжаком, — король вугільного ринку. Хочу використати цю нагоду, бо ми з Себастьяном незабаром перетворимось у своїй аптеці на крижані бурульки.
— Будь з ними обережною!
— Авжеж…
Оркестр зіграв заключні такти мелодії і замовк. Григорій провів Марію до столика і, відхиливши запрошення повечеряти разом, пішов, пославшись на справи.
— Тож не забудьте, гер Шульц! — крикнула Марія навздогін Фреду і, коли той озирнувся, привітно махнула йому рукою. — Справи, справи, усюди наздоганяють мене справи, — пояснила вона присутнім, кокетуючи своїм становищем молодої незалежної жінки. — Втім, я рада, що зустріла цього Шульца саме тут, побачивши мене в такому товаристві, він став поступливішим. Не знаю, чому і завдячувати: погонам чоловіків чи чарівності місіс Мері.
— Передусім вашій чарівності, фрау! — Брукс стиснув пальці Марії і підніс її руку до уст, уп’явшись у неї довгим поцілунком.
— Не дуже вона допомагала мені досі! Цей тип… Та годі про справи! Містер Брукс, давайте вип’ємо за наше знайомство. Мені дуже прикро, що воно почалося з такого прозаїчного прохання, і обіцяю — це вперше і востаннє! Містер Ройс може засвідчити, що я не така вже настирлива особа й досі нікого з тих, кого хотіла вважати своїми друзями, нічим не обтяжувала.
— І даремно! — відкопилила губку Мері. — Треба відродити порядки лицарства! Кожен лицар сам мусить угадувати бажання своєї дами. Робі, вгадай, чого я від тебе чекаю?
— Щоб я запросив тебе до танцю?
— Нарешті спромігся! — Кинувши в бік Брукса змовницький погляд, Мері підвелася і поклала руку чоловікові на плече.
— Фрау Марія, ви натякнули, що хотіли б бачити мене в числі своїх друзів. Правильно я вас зрозумів? — Брукс втупився в Маріїні очі важким, твердим поглядом. — Чи це був дипломатичний хід, щоб зв’язати мені руки? — Тепер у його погляді спалахнули лихі іскорки.
— Якби я була дипломатом, я б не сказала цього так відверто. Навіть у дружбі чоловіки люблять почувати себе завойовниками.