Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Погано володієте собою, гер Мейєр! — гостро зауважив Григорій.

— Ще не очуняв від грипу, от трохи й…

— Виправдання старої баби!

Мейєр, старший від Шульца віком, може, й чином, стояв похнюпившись, наче спійманий на гарячому учень перед суворим учителем.

— Больмана перевели на іншу роботу, тільки й усього. Як я вже сказав, зв’язок з вами віднині підтримуватиметься через мене. Як стоять справи на сьогодні?

Відразу повеселівши, Мейєр доповів про розстановку сил у Карові і Бланкенбурзі.

—

Ось томик Гофмана. За відомою вам системою, десятим номером чорнила, на сотій і сто першій сторінках позначте прізвища. На двох останніх — ділянки, де кожен працює. Будь-яку роботу по залученню нових членів — категорично припинити. І, звичайно, жодних терористичних акцій! Це безглузде вбивство Лютца привернуло до Карова увагу і російської військової контррозвідки, і місцевої поліції… До речі, хтось із ваших людей причетний до цього вбивства?

— Жоден.

— Наше щастя! Добре було б дізнатися, хто його вчинив. Слідство прийшло до висновку, що з бідолахою вчителем розрахувалися з політичних мотивів. Якщо вбивця не зв’язаний з нашим підпіллям, ми могли б кинути їм цю кістку, це відверне увагу від всіх інших.

— Розумію. Маневр, справді, вдалий. До того ж…

Мейєр наморщив лоба, його округлі очі ніби затверділи, стали схожими на застиглі олов’яні шарики.

— Не терплю недомовок!

— Одного з убивць я знаю. На дев’яносто дев’ять відсотків ручуся, що це Ріхард Бауман. Я був того вечора в барі й бачив, як він пильно стежив за Лютцом. Приїхав на чорному «хорху». Машина довго стояла біля бару, потім кудись зникла.

— Що собою являє цей Бауман?

— Нікчема. На побігеньках у всіх, хто має гроші. Тут у нього є двоє чи троє дружків, такі ж лобуряки, як і він.

— А що це за «Молоді вікінги»? Така організація, справді, існує?

— Можливо, в котромусь з західних секторів і існує, тільки навряд чи він входить до її складу. Якщо його використали, то лише як найманого вбивцю.

— Ви з ним знайомі?

— Ні, це б мене тільки скомпрометувало.

— Бауман, Бауман… Часом не в його матері жив Лютц?

— Так. Тільки вона не знається з сином. Невідомо, що між ними сталося, але вона й квартиранта взяла для того, щоб до неї не упхався Ріхард. Так кажуть.

«Он що фрау Марта не домовляла! Син, навіть блудний, усе ж лишається сином… Бідна жінка!»

— Слідство має дізнатися про Баумана! І найближчими днями. Зберіть усі факти, ще раз проаналізуйте їх і надішліть до поліції анонімного, але переконливого листа… Такі покидьки, як Бауман, лише шкодять нашій загальній справі, і чим менше їх буде вештатися під ногами, тим краще.

— Буде зроблено, гер Шульц!

— Маєте якісь запитання?

— Так, кілька.

За чверть години «опель» від’їхав від автомеханічної майстерні і, більше ніде не затримуючись, рушив у зворотну путь.

Усе складалося далеко краще, ніж, гадав Григорій, проте на серці було тоскно.

«Рука

провидіння повинна покарати його за все… Так, здається, сказала фрау Марта? В її словах прозвучало глибоке переконання, і все-таки…»

Не завжди легко бути «рукою провидіння», коли йдеться про серце матері, навіть смертельно ображене…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Одного зимового дня…

Ранок нового дня. Для кожного він починається по-своєму, хоч ці відмінності і не впадають одразу в око, настільки все навколо підпорядковане загальному ритму. Одні вже пораються біля своїх верстатів, інші тільки прокинулись і тепер поспіхом снідають, щоб не спізнитись, бува, до своїх канцелярських столів. Треті…

Навпроти стола слідчого сидить відомий в районі Нойкельна дантист, гер Штаубе. Це літній чоловік з обличчям нічим особливо не примітним, хіба що якоюсь недовершеністю всіх рис: ніс з горбинкою міг би бути гарним, якби не розпливався на кінчику, малюнок уст здається розмитим, округле підборіддя губиться в брижах шкіри, що півколом нависає над комірцем. Сонний, благодушний вираз. Лише в очах, напівсхованих під набряклими повіками, причаїлось сторожке напруження.

– - То як, Штаубе, ви й надалі заперечуватимете очевидність фактів?

— Гер слідчий, мій арешт — жахливе непорозуміння. Можливо, я був не досить розбірливим у виборі знайомих, дещо зловживав спиртним, іншими збуджуючими засобами. Я людина літня, у мої роки мимохіть вдаєшся до таких збудників, коли відчуваєш, що твоя пора минула, а радощі життя ще знаджують, може, більше, ніж колись, бо бачиш, як швидко насувається страшна самотність старості і неминучість цілковитого зникнення. От і прагнеш забрати від життя все, що воно ще може дати.

— Будемо говорити про факти, а не про психологічне їх умотивування. Отже, ви визнаєте, що були не досить розбірливим у виборі знайомих. Кого саме ви мали на увазі?

— Нікого персонально, просто висловив таке припущення, а припущення — ще не зізнання, як ви щойно сформулювали. Двері мого дому були широко відкриті, можливо, — підкреслюю це слово, — можливо, хтось із моїх гостей у чомусь і порушував існуючі закони. Але це ще не означає, що до його махінацій був причетний і я.

— Ви могли б полегшити своє становище, Штаубе, назвавши своїх спільників і чесно визнавши власну провину.

Ваші просторікування про такого собі старіючого Фауста щонайменше наївні.

Брови Штаубе поповзли вгору, та напівдорозі, ніби зламавшись, опустилися вниз, немов арештованому забракло сил навіть дивуватись.

— Не розумію вас, гер слідчий! Спільники… провина… Повторюю: мій арешт — суцільне непорозуміння.

— Отже, до спекуляцій на чорному ринку ви не мали ніякого відношення?