Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Лише як споживач. Таке дозволяють собі майже всі: сигарети, трохи кави, кілька бляшанок згущеного молока, бекон. Ви знаєте, як важко дістати щось з продуктів… Я непогано заробляю і можу не обмежувати себе бодай у їжі…

— Свідчення ваших, як ви їх називаєте, знайомих говорить про інше.

— У кожного своє розуміння честі. Я, наприклад, не наважився б обмовити когось, хто користувався моєю гостинністю.

— На деякий час облишимо це питання. У вашій книжці для нотаток зазначено кілька прізвищ і адрес. Хто ці люди?

— Ви самі бачите, мій нотатник геть списаний. У мене була досить широка практика. Певно, це пацієнти, що записалися колись на прийом. Точно не пам’ятаю.

— Записи надто свіжі, щоб посилатися на забутливість.

—

А проте це так. На превеликий жаль…

— Спробую поновити ряд обставин у вашій пам’яті. — Слідчий натиснув на кнопку дзвінка й наказав конвоїрові, що зайшов:

— Введіть, будь ласка, свідка… Гмм… хоча б цього. — Не назвавши прізвища, він написав його на клаптику паперу.

Непомітна гра м’язів під шкірою на мить змела з обличчя Штаубе вираз сонної байдужості, очі гостро блиснули, та важкі повіки враз пригасили цей погляд, уста обм’якли і застигли в зневажливій посмішці.

Той, хто зайшов до кабінету слідчого, набув, очевидно, неабиякого досвіду в стосунках з правосуддям. Похапливо і запобігливо вклонившись слідчому, він застиг у позі напруженого чекання, весь пройнятий бажанням довести своє каяття, відмежуватися від вчиненого, спробувати — в котрий уже раз! — покінчити з минулим. Присутності третього в кімнаті він, здавалось, не помічав.

— Сідайте, Ріфке, і скажіть: ви знайомі з цим паном?

— Ще б пак! Я працював у Штаубе одним з контрагентів.

— У дантиста? Які ж функції ви виконували?

— Вони не мали нічого спільного з його лікарською практикою. Ми скуповували або продавали дефіцитні товари, залежно від кон’юнктури на ринку.

— Хто це «ми»?

— Такі, як я. Хто не мав власного капіталу, щоб широко поставити справу і витримати конкуренцію.

— Що ж це вам давало?

— П’ятнадцять відсотків від загального прибутку, якщо не брати до уваги витрат на вино, жінок і всі інші забави, як називав їх Штаубе. О, він міг і з мертвого витрусити грошики! Та й то сказати: дурні гроші по дурному й витрачаються. Одержуєш свою пайку, думаєш, нарешті щось маєш, а на кінець вечора залишаєшся ні з чим. Особливо хто мав пристрасть до білої згуби.

— Тобто наркотиків?

— Атож.

— Хто їх постачав?

— Ця комерція проходила повз нас. Очевидно, американські хлопці, які розважалися у Штаубе. З певністю можу сказати лише про сержанта Петерсона, бо на власні вуха чув, як той посварився через порошок із своєю любкою. Сп’яніла теличка почала брикатися, кричала, що з неї досить, що вона розповість про все, коли завтра ж він не стане з нею до вінця.

— Як звали дівчину?

— Клархен. Справжня теличка, яку зграя вовків відрізала від череди.

— Чим же скінчилася сварка дівчини з сержантом?

— Сварку залагодив Штаубе: гримнув на Петерсона, пообіцяв Кларі напоумити його, визвався стати їй за весільного батька. Що було потім, не знаю, бо незабаром пішов.

Слухаючи розповідь Ріфке, слідчий раз у раз позирав на Штаубе. Той засовався на стільці, рвонув комір сорочки. Багровим стало не лише обличчя, а й великі залисини, рясно зрошені дрібними крапельками поту. Він цівочками стікав на скроні, котився по щоках, розмиваючи машкару благодушшя, нап’яту на твар хижака. І коли перший напад люті минув, коли фарба з виду схлинула, обличчя Штаубе постало в усій оголеності своїх рис.

— Ну, Штаубе, це тільки перший свідок. Може, ви самі розкажете про свою різнобічну діяльність і про те, куди поділася Клара?

— Заберіть спочатку цього покидька, — прохрипів Штаубе…

… Дружина Нунке, Берта, закриває кришку великої валізи й знесилено падає на стілець. Оце і все! За годину відходить поїзд на Гамбург, куди вона їде разом з дітьми до батьків, гнана страхом, горем, почуттям власної нікчемності, відразою до чоловіка. Їй здається, що в цих валізах і сумках поховане все її минуле, а не ті речі, які вона вирішила взяти з собою, щоб мати найнеобхідніше. Бо вона сюди не повернеться. Надто багато душевних зусиль коштувало їй їх родинне життя,

яке вона, всупереч здоровому глуздові, ліпила з уламків розтрощених надій. Йозеф не став їй другом, не зміг стати справжнім батьком для своїх дітей. Він навіть не приїхав на похорон старшенької, Ліз. А потім повернувся до своєї господи як володар, котрому мусять коритися всі. Свою молодість вона витратила на вічне чекання короткочасних побачень, нашвидкуруч написаних листів. Тільки зустрівшись з Карлом, зрозуміла, що взаємини між чоловіком і жінкою можуть бути іншими. Єдиний короткочасний роман у її житті. Та він перекреслив усе, чим вона досі жила. Показав їй всю фальш її становища вічної солом’яної вдови, вбогість світу, де Берта оберталась. У глибині душі Йозеф, можливо, й здогадується про справжні взаємини дружини з вихователем сина, та він цього не виказує, не дозволяє собі заглиблюватись у це. Ще б пак! Нащадок старовинного прусського роду фон Кронне і поруч якийсь жалюгідний викладач історії. Нонсенс! У родині фон Кронне не могло такого статись. Перед очима Берти постає обличчя чоловіка: самовпевнене, випещене, з холодним полиском очей. Який він огидний, боже, який він бридкий! Якщо порівняти з Карлом…

З їдальні долинає дзенькіт, каверзливий голос Труди, насмішкуватий сміх Ганса. Щільніше запахнувши халат, Берта вибігає до їдальні. На підлозі лежать друзки розбитої чашки, передня пілка платтячка Труди залита молоком.

— Пробачте, фрау, — виправдовується покоївка, — дівчинка відштовхнула чашку…

— Бо я не хочу молока, а хочу кави, як у Ганса, — вередливо хлипає Труда.

— Я мужчина, а ти дівчина, — з погордою кидає Ганс.

Діти ладні зчепитися в сварці, та Берта рішуче виряджає Труду з-за стола, наказавши покоївці, щоб та переодягнула дівчинку в нову суконьку.

— А ти допивай свою каву, бо зараз приїде батько. Не вистачає, щоб ви посварились наостанку, — кидає Берта синові й ніби ненароком бере покладену біля прибору чоловіка свіжу газету.

Можна було б тут-таки, в їдальні, сісти і проглянути її, та чоловік от-от має прийти, а Берті не хочеться, щоб Йозеф застав її за таким заняттям. Вона швидко йде до туалетної, відкручує кран, сідає на край ванни. У дзюркоті потужного струменя води не чути шелесту газетних сторінок. Берта перегортає їх одну за одною, поспіхом проглядаючи вміщені матеріали, хоч знає: те, що вона шукає, скоріш за все міститиметься на передостанній сторінці. Ось і вона. Повідомлення про вбивство якоїсь Клари Нейман. Коментарі до нього й фотознімки забирають мало не всю сторінку. Берта лише ковзнула поглядом по цьому матеріалу. Її не цікавить ця чергова сенсація, в неї нема часу вболівати над долею дівчини, очі її вже прикипіли до іншого. Сьогодні текст під рубрикою «З залу судових засідань» набрано нонпареллю, хоч він і так незвично куций: короткий звіт про перебіг процесу групи підроблювачів чеків… Кілька оповісток про розгляд наступних справ… Повторний виклик відповідача Пауля Зігеля за позовом Гейнца Зігеля… Рубрика поліцейської хроніки ще лаконічніша: загублено портфель з діловими паперами, тому, хто його знайде, буде видано грошову винагороду…. Прикмети осіб, що їх розшукує поліція… Хвалити бога — все, більше нічого! Знов нічого. Жодного слова про таємниче вбивство в гаю біля Карова.

Берта з полегшенням зітхає, хоче підвестися і раптом відчуває, ніби всю її обдало окропом, так паленіє її шкіра від пекучого сорому. Підставивши руку під струмінь води, вона прикладає мокру долоню до чола, проводить нею по обличчю. «Я, мов Пілат, прагну вмити руки, а це ж через мене загинув Карл! Якби я не прийшла того вечора, він зостався б удома і тоді б його не перестріли вбивці…» Ці слова звучать в її мозку день у день, іноді, залишившись сама, вона шепоче їх уголос. Так їй легше. Якби можна було прокричати ці слова на весь світ, якби вона наважилась подати свідчення! Розповісти про пивну, про людину, що підійшла до їх столика, того незнайомця, який вийшов перед ними і порався біля довгої чорної машини, про шофера таксі… Тоді б, може, знайшли тих, хто вбив Карла.