Наказано вижити
Шрифт:
На вулиці за ним не стежили. Штірліц завіз Дагмар додому, пообіцяв повернутися за півгодини і поїхав у той район, де жив радист. Те, що зараз за ним не стежили, породило в ньому цілковите переконання, що Мюллер знав про його перше відвідання явки.
…Радист зустрів його радісно, знову запропонував кави, здивувався, коли Штірліц відмовився, і передав йому шифровку з Центру:
«Дайте ще ширшу інформацію: хто стоїть за переговорами із Заходом після того, як Вольфа дезавуювали? Де проходять переговори? Прізвище хоча б одного учасника? Розуміючи всю складність ситуації, в якій ви перебуваєте, просимо виходити на зв'язок по можливості частіше».
Штірліц дав радистові шифровку, яку він написав
«Дагмар Фрайтаг я переправляю завтра на поромі в Швецію о 19.04. Вона служить Шелленбергу з ідейних міркувань; для вас вона може виконувати роль маяка, світити тих людей, з якими їй наказано спілкуватись. Вальтер Рубенау, котрого мені треба буде відвезти до Швейцарії, повинен налагодити дублюючі контакти з екс-президентом Музі, щоб шукати шляхи для врятування в'язнів концтаборів. Я пробуду з ним два дні в Базелі, а потім вийду на зв'язок з вами вже з рейху; внаслідок надзвичайної конспіративності переговорів і страху Гіммлера. що про це можуть дізнатися більшовики, зв'язкового до Швейцарії під час моєї першої поїздки прошу не посилати. Гроші, які ви маєте переказати на мій поточний рахунок в Асунсьйоні, надішліть у той банк, який назвали ви в Мадріді. Юстас».
Остання фраза — так само як і слова про «ідейність» Дагмар і про його «повернення в рейх» — були головними у грі; пасаж про «перерахування грошей в Асунсьйон» не було заздалегідь обговорено з Центром, але зміст цих слів керівництво розгадає; до Дагмар у Швеції підсяде людина з Москви, і вона на словах передасть їй те, що повинна передати, він, Ісаєв, вирішив повірити їй до кінця…
…Але Дагмар нічого не передала тій людині, яку справді послали у шведський порт, щоб зустрітися з нею. Пором чекали три поліцейські машини й карета «швидкої допомоги»; Дагмар винесли на носилках; вона була мертва. Поліція виявила на склянці, в якій була отрута, відбитки пальців людини, яка не проходила по картотеках «Інтерполу». З цієї склянки пив Штірліц, коли проводжав Дагмар у каюту першого класу, — і це було зафіксовано людьми гестапо. Як тільки Штірліц і Дагмар вийшли з каюти на палубу прощатися, туди, в перший клас, прослизнув прудкий невеличкий чоловічок із спецгрупи Мюллера, склянку цю взяв із собою; через півгодини туди буде влито грам смертельної отрути; таким чином, Штірліца — якщо він вирішить тікати з рейху — передадуть до рук «Інтерполу» в будь-якому куточку земної кулі як садиста і вбивцю…
…Однак назавтра, рівно в призначений час, від «Дагмар» із Стокгольма на ім'я Штірліца надійшла телеграма про початок роботи з оточенням Бернадота: «З самим графом контакт неможливий, бо він тільки що інкогніто виїхав до рейху, щоб зустрітися з вищими чинами для обговорення умов перемир'я на західному фронті».
…Повідомлення це, передане в Москву (Штірліц про загибель Дагмар нічого не знав, а Центр, розуміючи, що телеграми може розшифрувати противник, про це його не повідомив, почав свою особливу гру), все-таки відповідало дійсності; радянська розвідка одержала точні дані, що саме в той день, коли прийшла шифровка від «Дагмар», граф Бернадот справді зустрівся з Генріхом Гіммлером у приміщенні шведського консульства в Любеці.
Інформація для роздумів — IV
(Директор ФБР Джон Едгар Гувер)
Директор ФБР кілька разів прочитав запис розмови «дикого Білла» з адвокатом з контори Даллеса Дейвом Ленсом, яку його люди змогли зафіксувати, обладнавши апаратурою той столик, за яким вечеряли друзі; оскільки Ленс наперед замовив хазяїну ресторану чудову їжу, а всі апарати друзів Донована прослухувались ФБР (звичайно, з метою «охорони державних інтересів США і особистої
Оскільки Гувер переживав такі ж тривожні дні, як і Донован, він мусив знати все, що відбувається в хазяйстві його могутнього конкурента — а тому можливого союзника — в боротьбі за те, щоб вижити; а втім, президент поки що відкрито не говорив про його, Гувера, звільнення з отим паршивим соціалістом Гопкінсом, але все-таки на поріг Білого дому його останнім часом не пускали; Рузвельт мав унікальну пам'ять, він, як ніхто інший, завжди пам'ятав, на чому піднявся Гувер.
…Кожна країна звичайно являє собою певну двозначність: потомки здивовано запитують себе, як це в тих самих географічних межах могли сусідити та й взагалі визначати обличчя країни такі полярні тенденції, як Гітлер і генерал Людендорф — з одного боку, і Ернст Тельман, Томас Манн і Альберт Ейнштейн — з другого; Муссоліні — на одному полюсі, Антоніо Грамші, Пальміро Тольятті, Ренато Гуттузо і Альберто Моравіа — на другому; як могли існувати в одному історичному зрізі Бісмарк і Маркс, Толстой і «сірий кардинал» Побєдоносцев, Плеханов з Халтуріним і лідери брудного чорносотенства; як у республіканській Франції на одній і тій же вулиці могла сусідити штаб-квартира фашистських кагулярів гітлерівського ставленика де ля Рокка і майстерні Арагона й Пікассо; як, зрештою, пов'язати воєдино такі несумісності, як Хемінгуей, Драйзер, Скотт Фіцджеральд, Гершвін, Армстронг — по один бік, і Гувер, Форестолл і вожді ку-клукс-клану — по другий?!
І все-таки ситуація в Америці після закінчення першої світової війни була така незвичайна, що деякі проекції на майбутні повороти політики цілком можливі й виправдані.
…Американські солдати повернулися тоді з Європи переможцями, але ж повернулися додому далеко не всі: частина молодих хлопців, вихованих на лозунгах демократії, все ще служила в окупаційних військах, розквартированих Білим домом на захоплених територіях більшовицької Росії; вони, ці американські хлопці, які вперше покинули свого батьківщину, стояли під одними прапорами з агресорами, що вдерлися в Радянську Республіку за наказом королівської Британії, мілітаристської Японії, яничарської Туреччини — та хіба мало ще хто рвав змордоване тіло Росії в ті тяжкі роки?!
Але доктрина великих свободолюбців Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна не була тоді пустою фікцією в Штатах; чимало людей свято вірили, що право кожної людини, а тим більше держави на свободу вибору мусить бути підтверджено законом, тобто не тільки словом, а й ділом.
Саме тому робітнича Америка активно й відкрито підтримувала більшовицьку Росію, що проголосила — як Джордж Вашінгтон свого часу — повалення іга монархії і створення республіки під зрозумілим для кожного американця девізом: «Свобода, рівність і братерство».
«Руки геть від Радянської Росії!» — був не просто лозунг в Америці; це було дійство, що супроводжувалося страйками, пікетами робітників та демонстраціями напівлегальних тоді профспілок.
Банки й монополії, які проголосили, що «більшовизм — гірший за війну», а тому фінансували окупаційну армію за рахунок зниження заробітної плати трудящим, не могли далі терпіти того, що робітничий клас Америки відкрито й недвозначно заявив свою позицію в ставленні до Леніна і Рад.
Інтереси правлячого класу здебільшого втілюються через честолюбні інтереси окремої особи; так сталося і в Америці.
…Міністром юстиції в кабінеті Вудро Вільсона був директор банку «Страудсбург нешнл» Мітчел Пальмер; він також був головою Ради директорів концерну «Сітізенс гес», «Інтернешнл бойлер» і «Скрентон траст».
Одержуючи відомості про стан здоров'я президента Вудро Вільсона, що страждав від тяжкої недуги, Пальмер мріяв не тільки про те, щоб стати героєм правої Америки, розправившись з лівими; йому нав'язливо, до виснаги, вбачалося крісло в Білому домі; на гребені тієї операції, яку він задумав, Пальмер мріяв стати новим лідером заокеанського колоса, котрий згодом він хотів перетворити на бастіон світового антибільшовизму.