Намір!
Шрифт:
Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.
У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, ми всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному
Усе почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.
– Надя? – спитали мене. Усі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».
– Надя, – підтвердив я.
Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра трапилася з його двоюрідним братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі і був нашого віку. Разом зі ще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».
Слон – він сидів на цеглі навпроти мене – поцікавився, як вони її замацали.
Сєрий розказав, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі і кинули їй на грудак по палочці.
– А тьола шо? – спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.
Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, і вона аж пищала, так хотіла, щоби їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на риляк». Розказуючи це, Сєрий аж здригався – він взагалі весь такий дриганий, нервовий, неприємний – а ще тема така, гидко було дивитися на нього.
– Такі діла, – підсумував косий. – І то пацани нашого віку! – додав він і поправив щось у майтках.
Тут усі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи – мокрощьолки і давалки.
Врешті пацани задумалися над можливістю повторити (гіпотетично) подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що ми – не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра – підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.
Слон так захопився, що басом протрубив:
– Пацани, а чо’ не нині? Піти прямо зараз у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і буде їм щодня давати.
– Тоді валимо! – махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).
Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися.
– Валимо на тьолок! Хто зі мною?
Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється зробити це серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.
– А ти? – спитав Федя у мене.
– А шо я? – спитав я дурним голосом, бо не міг догнати, що від мене в ту хвилю хочуть.
І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.
– Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!
Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.
– Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.
Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.
Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?
Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.
То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився. В компашці дегенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях, і того, чим вони були насправді, викликала в мені лихоманку.
Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Чого я шукаю серед цих кретинів?» І найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»
Не знаю, від чого, але в той момент мене торкнулось пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.
Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом із тим щось гірке зійшло на мене.
Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли вдуматися, про яке це горе я говорю?
Хлопці рушили ледачим кроком до школи – від будов це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився з-під чола непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду до лісу. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.