Намір!
Шрифт:
– Від яких?
– Та від тих, шо я попалила. – Баба байдуже махнула рукою.
– А які ж ви, бабцю, попалили?
Баба вдоволено гмикнула:
– А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.
– Нащо ж ти їх попалила, ти, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з
– Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.
Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при своєму розумі.
То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади, через що у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався в Хоботне. Невдовзі після цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього в сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити «примари» навіть при ясному розумі (втім, щодо ясності – це ще як сказати).
Баба розповідала, що кілька разів доходило до того, що дідо, відмахуючись від чогось невидимого, бігав по хаті в чім мати породила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався і плакав. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину-півтори дідо заспокоювався, мов нічого не було. При цьому говорив з полегшенням: «Ну все, відчепилися нарешті».
– А
– Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам усі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі, тьфу-тьфу-тьфу, виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували! Я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би всі мені: «А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!» То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла ‘го в лікарню положити, шоб ти знав. А я ніби тако відчувала, жи йому то мине…
За якийсь час – може, менш ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, які до того мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер до батьків навідувалися хіба на пару днів, онуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову «почнеться». Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.
Забув сказати, дідова ідея фікс полягала в тому, що «бабаї», котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там «нори», через які вони пролазять. От таке він говорив і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати недовірливих, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.
Конец ознакомительного фрагмента.