Нариси
Шрифт:
– Добре, що прилетіла ти сюди,- каже він,- бо вже сам по сім боці не згину!
– Добре, що не лишилась я там,- каже вона,- сама на тамтім боці не згину!
– Але розумій,- каже він їй,- що хоч я не товариш твій, та в смерть я тебе не беру!
– Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя, і в смерть уже сама полину!
19 марта 1902.
ОСІННЮ
Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться
Так осінню.
Він все тут.
Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя.
Всюди - де не глянути - воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах.
Там горить жовтим полум'ям між густо-зеленими смереками, там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого.
Здається, щось чигає за їх плечима.
Не бачать його, а відчувають.
У воздусі - холодними, напричуд ясними зоряними ночами - і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла - а там і довгими сумерками надвечір'я.
Іменно довгими сумерками воно наближається.
Всього крок - і стане.
Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.
Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.
Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.
Прилітає далеким запустілим полем.
Гуляє і стає.
Скликає чорне вороння і радить.
Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,- воно опиниться і над ним і скошує.
Дзень. Дзень.
Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.
Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.
Меланхолія і ще щось.
За сонцем то все?
Ні. Не за сонцем.
Воно хоть звисока і
Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.
Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню
Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.
Надія це послідня, що їх покидає.
Так з дня на день.
Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини - не закриється ліс і все в білу мрію.
Тоді вже примкнуть очі - піддаються.
З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.
Дзень. Дзень.
Чернівці, 1900 р.
СЛІПЕЦЬ
Я осліп.
Через що якраз - не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.
А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.
– Бачиш хоч дрібочку сонця?
– питав я іноді нещасного товариша свого.
– Ні, - каже він.
– А ти?
– І я ні.
По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.
І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?
По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали - товариші мої дали мені костур на дальше життя.
І я ходжу по світі.
То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.
Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу - і ні.
Не бачу.
Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю - ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула - добра, вдячна, покірна за милостиню.
Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!
Сонце…
Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» - а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.