Нариси

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Я вже думав сяк і так,- обізвався селянин,- хоч і не говорив про се нічого. Наприклад: спродати оці красні воли й піти з грішми перед панів...

– Що ви хотіли би?
– майже скрикнув Беньямін.

– Піду, кажу, до панів, поклонюся їм, покладу гроші на стіл і скажу: «Пустіть мою дитину. Я не хочу дур­но. От тутки моя праця; я даю її з радної душі... цісареві... або кому вже треба. За те пустіть мою дитину...»

Беньямін розсміявся, як перше.

– Який же з тебе дурний мужик!

– Я дурний, се правда, але до того не треба багато розуму...

– Так? Не треба багато розуму? Спробуй

лише, побачиш, що станеться з тобою і з твоїм Василем. Спробуй лише!

Жінка почала плакати.

– Так, так, небоже! Ти сидиш тут на полях і розумієшся на таких справах стільки, що твої воли. Се кажу я тобі, бо інакше годі. До панів і не вільно йти; а хоч би ти, мужик, і перед них пішов, і їм й сто разів поклонився, то все ж таки було б се, що ти сказав би, мужицьке! З панами говориться інакше. Се не для твоєї голови. Дай спокій, коли не хочеш справу попсувати!

А наляканий селянин не хотів справу попсувати.

Беньямін хотів оцю річ узяти в свої руки. Не дуже радо, але з милосердя для них. Він знав їх обставини докладно, знав, як дрижали над хлопцем і якою силою був він в їх існуванні. Лише тому. І тому, що він не був такий злий мужик, як інші, а був завсігди добрий і чесний, і що хлопчисько не мав серця до війська, мимо свого медвежого здоров'я й сили...

А голос молодого Василя доходив до них здалека м'якими хвилями. Він співав при роботі. Веселі й сумні пісні причинялися несвідомо до того, що тут рішили гірку справу. Рішили його любимців спродати, а гроші за них обернути на його визволення. Беньямін мав те все зробити.

* * *

Старі провели його далеко, аж на кінець села, а Марійка понесла за ним іще для його жінки гарний барвний коверець, що сама його виробила й хотіла ним на весіллі Василя застелити лаву,- найкращий кусень зі скрині. Потім вернулися обоє додому.

Було се одної сльотної, зимної днини в жовтні, як Василь покинув своїх батьків і землю.

Нічого не помогло, хоч і волів продали, хоч і сам Беньямін орудував грішми...

В день перед тим чорні ворони окружували безнастанку соломою криту хатину, мовби там лежав труп і ждав на них довго...

Потім настала осінь.

Закутана в мряку, з супроводом зимних вітрів і з сумними сірими вечорами, з хлипанням безнастанних дощів...

Тихо й пусто було всюди, але неспокійно.

Було щось, що мучило... гризло... щось, що, себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.

Се була туга.

За молодою, здоровою, жвавою силою, що потяглася кудись, лишаючи все ще сліди по собі, тут і там, мов літо.

Стайня стояла пусткою.

Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом, лишили порожнечу, що боліла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба й чого ще завсігди не було, зростало, кидалося в очі, збільшалося, байдуже й тривке, і заповідало якесь безконечне існування... Земля лежала сумна.

Щось сильне, здорове не могла вона сотворити без молодої сили. Мусила ждати.

І з самого початку, від першої хвилини його відходу,- все ждало...

* * *

Крізь понуру масу мряк, в яку уткалася гризуча туга, що укладалася щораз

тяжче на все й ширилася тяжкими хвилями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всі барви блідли,- пробивався один голос. Незамічений, він співав водно: Світла! Світла!..

Чернівці, 4 квітня 1898

ПІД ГОЛИМ НЕБОМ

Глибока зима.

Небо закуталось в однобарвну сірину; нефоремні снігові хмари збились під нього і, злившись із ним, творили сумну копулу [7] над широкою білою рівниною піль. Неначе з неба висипалась, так снувалася нечувана маса чорних кавок довгими рядами по білих межах і, величаючись рухливо, радилась над чимсь поважно. По годині розділились на три табори, знялись один по другім журливо вгору й поплили чорним хрестом поважно вдалечінь. Летіли звільна ритмічними рухами чимраз вище, заверталися кілька разів назад. Кружали сумовито, жаліючи над полем, пустилися лагідно в сторону міста, що далеко від піль визирало з мряки на взгір'ю стрункими вежами,- завернули знов назад і зникли, мов розплились здрібнілими точками в мрячній далечині.

7

– Копула - купол.

* * *

Біла рівнина лишилася пуста.

Безмежна, широка, як степ, прибралась у грубу верству снігу й гляділа тупо в сіру небесну копулу.

Нею далеко вилася дорога й губилась чимраз далі в білості. Око так і в'яло від посрібленої поверхні.

В гладку рівнину прямували одні малі сани.

Глибоку тишину, що стелилась над широким тим застиглим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо-дзвенячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуку.

Малі сани тягнула рудава конина.

Не була гарна, сама собою незграбна. Довга шерсть її не знала греблиці і щітки, а грива росла, як хотіла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні, мов струни, а груди і ніздрі широкі - знак витривалості в потягу і бігу. Ішла пильно; по важності, з якою ступала, знати було, що була інтелігентна і вдячна звірина і що належала до тих, що радше з утоми падуть, чим залишать свій тяжкий обов'язок. І вона любила обов'язок. Прийшла з тим потягом - сповняти все, що наклав хто-небудь на неї - вже на світ, і він ніколи не давав їй спочинку.

Батога ненавиділа.

Знакомство з ним уважала за грубу ганьбу, а коли лучалось їй кілька разів, що вдарено її ним,- вона складала вражено вуха взад і валила скажено задніми копитами. Ломила дишель або орчики або рвала посторонки. З того часу не брали вже до неї батога, а грозили їй лише кулаком.

І дивно! Хоч сидів її пан звичайно позад неї, і вона не все могла бачити, що діється там,- усе-таки відчувала, коли він здіймав кулак над нею й до своїх грубих, напоминаючих окликів - махав ним грізно. Тоді летіла, як пилена, широкою рівниною, гнана диким почуттям страху, що на неї туй-туй спадуть якісь здоганяючі її в воздусі чорні пошматовані хоругви і уб'ють її на місці, мов грім.