Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Де вівця? — грубо кинув хтось із натовпу.
Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.
— Де вівця?! — донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.
Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по-дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.
Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.
— Я питаю тебе, де…
У цей момент — о, люди, я ще довго не міг у це повірити! — сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка!
Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадковихточок на карті! Попри це — ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.
Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля — я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!
Фермери один за одним підходили до мене, тиснули руку, плескали по плечу. Всі без винятку висловили бажання придбати мій чудо-навігатор. Сума замовлень вмить сягнула кількох десятків тисяч євро.
Втім, після приїзду в Оахаку, коли на офіційній угоді, згідно якої я зобов’язувався постачити GPS-навігатори для всього штату, за що фермери мали виплатити мені солідну компенсацію, вже майже стояли підписи, виявилося, що в мене немає паспорта, аби засвідчити особу і внести необхідні дані в контракт. Напруживши пам’ять, я пригадав, що залишив свій документ у наплічнику Тьомика, коли ми розлучилися кілька тижнів тому на півночі штату. Я проте не дуже переймався відсутністю закордонного паспорта, запевнивши своїх мексиканських колег, що мій напарник з дня на день має повернутися в Оахаку, після чого ми миттєво владнаємо всі справи з документами. Скотарі поставились до ситуації з розумінням і погодились почекати.
Спливали дні, але мій статурний білобрисий партнер так і не з’являвся. Вже давно минув той час, коли ми домовилися стрітися в Оахаці, а Тьомика все не було та не було. Зрозуміло, я хвилювався. Хоча, мабуть, більше сердився, ніж хвилювався.
Мексиканські скотарі також нервували. Вчора кілька чоловік прийшло до мене в номер і повідомило, що відмовляються купувати навігатори. Їх, мовляв, така затримка насторожує. Того ж вечора вони зібралися і поїхали додому. Через це я почав злитися ще більше.
Коли проминув ще один тиждень, а Тьомик так і не явився, фермери на чолі з велетнем-ватажком влаштували загальну нараду. Більшість уже втратили віру і стояли за те, щоб покинути ідею з GPS-навігаторами і забиратися геть. Утім, інша, трохи
За останні кілька тижнів моя віра у прихильність богів, м’яко кажучи, підупала. В день підписання договору з фермерами я сильно тривожився, очікуючи якої-небудь чергової каверзи, яка в останній момент завадить успішному укладанню генеральної угоди.
Втім, мої побоювання виявилися марними.
День видався ясним та погожим. Сонце добряче припікало, роблячи оахакське повітря сухим і шкарубким. У назначений час делегація найбільш поважних фермерів з місцевим оахакським юристом причвалали в ресторан у центральній частині міста, де мало відбутися врочисте укладання угоди. Я вже добрих півгодини чекав на них, бажаючи лиш одного — щоби ця історія чимшвидше закінчилася.
Ми чемно привіталися і порозсідалися по своїх місцях, неквапом завершуючи обговорення останніх штрихів майбутнього контракту.
— Щось чути про вашого компаньйона? — зненацька спитав мене один зі скотарів.
— На превеликий жаль, ні, — холодно й офіційно відказав я.
— Справді жаль, — підтакнув селянин. — Нам було б дуже цікаво з ним познайомитися.
— Я вас обов’язково відрекомендую, — відмахнувся я, нервово постукуючи пальцем об стіл.
Фермери неспішно перечитували текст угоди. Я непокоївся й нітився через якесь прикре передчуття. Зрештою широкоплечий ватажок, щось буркнувши собі під носа, першим потягся за ручкою. І тут… я помітив його. Я побачив, як мій Тьомик, мій славний друзяка Тьомик на всіх парах несеться через зокало [15] . Мчить в одній подраній майці, з вибалушеними, мов у риби, очима, босий, без трусів, хазяйство між ніг стирчить так, що можна дрова рубати, й горлає на все горло — «А-а-а!», впереміж між криками розмовляючи якоюсь незнайомою мовою. То не була англійська, я ж бо англійську чудово знаю, то не була іспанська, бо іспанської тоді ще Тьомик не знав.
15
Центральна площа у мексиканських містах.
Скотарі й оахакський правник, всі як один, повернули голови й уважно подивилися на мого доблесного напарника.
— А-ба-глух-ра-та-мата-ху! У-у-у! Брам-брам-бру-рум! Лата-пирда-рам-пам-пам! — кричав Артем, не перестаючи летіти вперед, наче олімпійський спринтер на стометрівці.
Далі всі події втиснулися в нікчемні долі секунди. Тьомик чесав напролом через площу, не розбираючи дороги. Збивши кількох добропорядних жителів Оахаки, вирвавши з корінням лавку і перевернувши кілька вазонів, що мирно стояли коло тротуару, він увірвався до тераси нашого ресторану. Затим з якимось озвірілим риком хлопець кинувся на ні в чому неповинних селян, що сиділи зі мною за одним столом, почав тягати їх за волосся і гамселити головами об стіл, метеляючи при цьому руками, немов вітряк.