Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Що ти пропонуєш? Слухати до ранку цього Паваротті?
— От паскуда! — у відчаї вилаявся Тьомик.
Мацератор уважно слухав наше перегукування, нервово сіпаючи хвостом. Його очі зловісно висвічували, випромінюючи справжню тваринячу лють і, хочете вірте, хочете ні, якусь надприродну зверхність.
Зрештою, стараючись не зазирати в ті очиська, я підійшов до холодильника. На всяк випадок відсунув ногою кота подалі, щоб постійно бути поміж ним та м’ясом. Затим різко розчахнув двері. Ніздрі залоскотав дух свіжої ковбаски зі спеціями. Мацератор підібрався, наче
Діставши з полиці дошку для нарізання салатів, я відкраяв чималий шматок.
— На, тримай, чучмеку! І надалі поводь себе чемно.
Мацератор на льоту вхопив шмат, розвернувся і, не подякувавши, задріботів геть з кухні. За мить його сіра шубка розчинилася в темряві саду.
Не знаю чому, але я старанно зачинив за ним двері на всі замки.
Ніч минула без пригод.
Зранку кіт кудись запропастився. Щоправда, я не вельми тим переймався. Вчорашньої порції м’яса нормальному коту мало б вистачити на тиждень. Утім, Мацератор, котячий метис, не був нормальним котом.
Під час сніданку Тьомик сидів надутий, мов павич, сердито кліпав опухлими очиськами і майже не розмовляв зі мною. У повній тиші ми з обох рук наминали смачнючу Авраамову ковбасу. Важко, ой, як важко бути в такій хаті вегетаріанцем.
Лиш раз мій напарник буркнув до мене:
— Де цей виродок?
— Зараз, мабуть, нажерся і лежить десь під парканом, ледь дихаючи, не маючи сил навіть лапою поворухнути.
— Сумніваюся… Дарма ти дав йому ковбаси, — похмуро мовив мій напарник, підозріло зиркаючи на відчинені двері кухні.
— Та біс із ним! Нехай подавиться! — прогугнив я з набитим ротом.
За півгодини, відчувши, що більше не здужаю заштовхати в себе ні грама ковбаси, я почвалав нагору чистити зуби.
Аж ось, щойно я запхав зубну щітку за щоку, знизу, з кухні, долинув кошмарний, нелюдський вереск. Хтось лементував, надриваючи горлянку, так, наче його киянками по голові дубасили. Кілька секунд я не ворушився, тупо пережовуючи зубну щітку і витріщившись на власне перелякане відображення в дзеркалі. І лишень коли вереск остаточно припинився, я вийшов із заціпеніння й помчав сходами вниз на кухню.
Те, що я там побачив, навіки вкарбувалось у мою пам’ять…
Уявіть собі, хлопці, влітаю я, значить, на кухню і бачу, як на столі стоїть Тьомик у протигазі та шльопанцях, весь обмотаний скатертиною, заляпаний по лікті кров’ю, і колошматить ковбасою Мацератора. А Мацератор, неначе канатоходець, балансує на розчиненій дверці кухонної шафки, шипить, махає одною лапою і старається ухилятись від ударів.
— Бляха, відпусти кота! — закричав я.
Побачивши мене, мій товариш аж підскочив від несподіванки. Кіт теж сильно смикнувся і важко гепнувся з дверцят на стіл.
—
— Бу-бу-бу! — відказав Тьомик, труснувши протигазним хоботом.
Мацератор, скориставшись тимчасовим затишшям, миттю зіскочив зі столу, скривджено нявкнув і сховався у мене між ногами.
— Що це все означає?! Хто кричав?
— Бу-ба-бу! Бу-бу-у-у! — сказав мій напарник і тицьнув ковбасою на кота.
Мацератор ще раз пронявчав щось на свій захист.
— На фіга ти бив кота ковбасою?
Тьомик ще раз попукав протигазом і замахнувся шматком ковбаси в бік кота. Мацератор зашипів, але за мить, наче похопившись, жалібно занявкав і тернувся об мою щиколотку. Потому котяра позіхнув, насупився і ображено почвалав надвір. І тільки тоді Тьомик наважився стягнути з голови протигаз і прокричав:
— Я не бив, я захищався!!!
— Ти що, здурів?! — почав я, але тут же затнувся.
У мене склалось враження, що за той час, поки я чистив зуби, мого напарника разів двадцять протягнули обличчям по асфальту. Лице кровило, заляпуючи його груди кров’ю.
— Та ні ж бо! Ти що, не розумієш? Він перший почав!
— Хто він?
— Мацератор!!!
Я таки ні чорта не зрозумів. Хвилину чи дві, ввімкнувши макітру на повну, намагався віднайти логічне пояснення почутому та побаченому, але всі спроби потерпіли фіаско. Тоді моя увага переключилась на сірий гумовий протигаз, який Тьомик і досі тримав у руках.
— Звідки ти взяв протигаз?
— Лежав у стінці холодильника.
Я почухав голову. Що за маячня? Може, це якийсь дурнуватий сон?
— Так! Ану давай викладай все від самого початку і по порядку, — скомандував я, дивлячись, як тремтять руки в мого напарника. — Що трапилося, коли я пішов у ванну?
— Прийшов Мацератор…
— Сам?
— Сам.
— А хто тоді кричав?
— Я… — тихо відказав Тьомик.
— Стоп, — я мотнув головою, — давай ще раз спочатку.
— Ну, ти пішов, а я саме дістав з холодильника черговий шматок ковбаски, — зривистим голосом продовжив розказувати Тьомик, — і тоді цей кошлатий монстєр вискочив на стіл і посунув прямо на мене. А потім… потім…
— Що потім?
— Уявляєш, він підійшов впритул і безцеремонно спробував запхати носа в мою миску! В мою миску!!
Я прицмокнув язиком. Але все ще нічого не розумів.
— Але я, бачить Бог, не хотів конфлікту, — переповідав далі мій напарник. — Я готовий був домовлятися. По-доброму. Я дуже лагідно сказав йому: «Кицька! Кицька!»
— Він же ж кіт, а не кицька!
— Та яка, на фіг, різниця?!! — істерично загорлав Тьомик. — Він все одно не розуміє української!
— Добре. Не гарячкуй. Що було далі?
— Ну, і акуратно відсунув його від тарілки…
— Ой… — прошепотів я.
— Ага… — прошепотів Тьомик і боязко зиркнув на прочинені двері. — Монстєр вправно проліз під моє рукою і вихопив з миски найбільший шматок ковбаси. Я подумав, ну це ж треба — таке нахабство. А тоді, значить, простягаю руку, щоб забрати той шматок назад.