Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Було б добре, якби історія на цьому закінчилась і конфлікт вичерпався. Але опівдні Мацератор повернувся. І вже не за ковбасою. Уже просто так.
Спочатку я довго не міг розібрати, що то воно таке шкрябається у мене за стінкою. Коли я зрозумів, що там проходить димохід від каміна, розташованого на першому поверсі, було вже пізно. Глухий звук падіння та радісно-переможний вереск сповістили, що Мацератор пробрався у наші тили, до святая святих — Авраамового кабінету.
Тьомик, який до цього часу вже оклигав, несподівано взяв
— Двері! Двері!!! Закриваймо двері! Його треба локалізувати всередині вілли!
Спотикаючись і не тямлячи себе від страху, ми понеслись вниз захлопувати двері.
На першому поверсі вілли було п’ять кімнат: кухня, вітальня, робочий кабінет старого мексиканця та дві спальні. Кабінет, куди здійснив висадку Мацератор, сполучався трьома дверима з кухнею, вітальнею та однією зі спалень. Якимось дивом нам пощастило захряснути усі двері перед тим, як Мацератор зрозумів, що його взяли в облогу.
— Що далі? — питаю я.
Тьомик стенув плечима:
— Триматимемо в оточенні, поки не здохне з голоду.
Я скептично хмикнув. Беручи до уваги те, скільки ковбаси запхала в себе ця тварюка за останню добу, голоднечею ми його не подужаємо.
— Слухай… — зрештою прошепотів я, віддихуючись та все ще підпираючи плечем двері. — Авраам же просив не пускати його всередину вілли.
— От же ж… — далі мій інтелігентний друзяка грубо вилаявся. Так грубо, що навіть не переказуватиму.
Зненацька він приклав палець до губ і притиснувся вухом до дверей.
— Що там? — шепотом спитав я, перелякано кліпаючи очима.
Судячи по звукам, у кімнаті творилося щось страшне.
Тьомик прочинив двері. Потроху, притримуючи двері руками, я зазирнув до кабінету… Мацератор розкачувався на люстрі, співав бойових сапотецьких пісень і на льоту срав прямо на робочий стіл Авраама.
Все. Це стало офіційним оголошенням війни.
— На, — прошепотів Тьомик і простягнув мені протигаз.
Я співчутливо зирнув на нього.
— На кухні є ще один, — заспокоїв мене напарник. — Здається, я знаю тепер, навіщо Авраам їх там тримає.
Я хмикнув і недовірливо захитав головою.
— Там за морозильною камерою ще льодоруб і кувалда, — мовив Тьомик, помітивши, що я сумніваюсь. — А ще оце, — і він показав мені товстенний сірий бушлат зі слідами пазурів на рукавах та лацканах і пару грубезних гумових рукавиць.
— Ти думаєш?..
— Жодних сумнівів, — впевнено заявив мій напарник. — Чи ти гадаєш, що Авраам льодорубом грядки сапає? Цілком імовірно, в цього індіанського розбишаки час від часу трапляються «ковбасні» запої, і тоді Аврааму доводиться його «переконувати».
— Що будемо робити? — спитав я.
— Кхе-кхе… Переконувати! Що ж іще? — рішуче проказав Артем і напнув на морду протигаз.
— А може, спробуємо поговорити?
— Без шансів, — гугнив Тьомик крізь отвір для шланга. — Ми не знаємо
Я почухав голову. Значить, таки, мабуть, доведеться переконувати.
— На, одягай, — Артем простягнув мені подряпану фуфайку і гумові рукавиці. — Не забудь протигаз. Я тебе прикриватиму.
— Е-е-е… Слухай, може, обійдемося без насильства? — розгубився я. — І взагалі, що мені робити?
Тьомик кивнув на табуретку, де лежала міцна біла мотузка.
— Я скрутив з вірьовки зашморг. Бери-он ще мітлу і лови його. Ти з ним краще ладнав.
— Не хочу! — замахав я головою.
— А тебе ніхто не питає, — сердито обрубав мене Тьомик. — Або ти ловиш його і вишпурюєш з маєтку, або я пристрелю його.
— А як же «Greenpeace», любов до братів наших менших, гуманізм врешті-решт?
— Мав я у сраці твій «Greenpeace» і всі постулати гуманізму на додачу!
Я скрушно зітхнув і погодився:
— Добре, я спробую його спіймати. Але, слухай, а що, як він вирветься?
Тьомик рішуче випнув щелепу вперед під протигазом:
— Тоді я пристрелю його.
Після цих слів мій напарник хутко змотався нагору і притяг звідти дробовика і кувалду.
— Давай, чувак! Сила з тобою! Раптом що, я тебе прикриваю.
Відтак я тремтячими руками напнув на голову протигаз, натягнув на тіло бушлат, вдягнув рукавиці. В одну руку вхопив петлю, в іншу взяв мітлу. Тьомик, закутавшись рушниками, з двостволкою під пахвою та кувалдою в правій руці примостився за моєю спиною. Одночасно, не змовляючись, ми перехрестилися. Затим з диким верещанням (більше від страху, аніж від бойового запалу) увірвалися в Авраамовий кабінет…
…Протягом двох годин бойові дії велись з поперемінним успіхом. За цей час Мацератор обірвав штору, подер на шматки всю тюль, поперекидав всі вазони і примудрився загидити навіть стелю. Тьомик кувалдою пробив одну дірку в стіні (тепер Авраам, сидячи у своєму улюбленому кріслі в кабінеті, зможе без проблем бачити, що робиться у нього на кухні), розніс на скалки стару антикварну люстру і залишив кілька чималих вм’ятин на паркеті. Я ж для себе експериментально підтвердив четвертий закон Ньютона, який формулюється так: щоб надійно зафіксувати одного п’ятикілограмового кота в нормальних умовах, недостатньо двох чоловік із сумарною масою 160 кілограмів.
Та ось нам пощастило. Тьомик, сильно-сильно розкрутившись (наче метальник молота на олімпіаді), огрів кота кувалдою прямісінько по макітрі. У будь-якого іншого нормального кота після такого, без сумніву, відпала б голова. Але тільки не у Мацератора. Котяра трохи здивовано подивився на Тьомика, зробив кілька п’яних кроків, голосно нявкнув і завалився на спину, наче боксер після важкого пропущеного удару. Потім він повільно задер лапи вгору і почав малювати ними кола у повітрі. Вбити ми його не вбили, хоча, слід визнати, контузило його по-серйозному.