Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Слухай, чувак, набридло все… — почав я здалеку.
Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.
— Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.
Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:
— Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.
Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.
— Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує…
Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.
Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.
Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:
— Так класно! Ми летимо!
— Ага… — хмикнув я.
І то був лишень початок. Що менше часу лишалося до посадки в літак до Мадрида, то щасливішим ставав мій напарник, хоча в дійсності мало би бути навпаки.
Я навіть навмисно сам змотався в туалет. Не по нужді, а так — на рекогносцировку. Все ніяк не міг розкумекати, що такого смішного можна назирити у мексиканських вбиральнях? Однак бойова розвідка на місцевості нічого не дала: мені не вдалося відшукати чого-небудь підозрілого чи просто вартого уваги. Ще більше спантеличений, я притюпав назад до зали очікування.
Повернувся я якраз вчасно. Симпатична мексиканочка за столиком з написом «AeroMexico» щойно завершила робити оголошення про посадку на наш рейс.
У літаку взагалі почався якийсь полтергейст. Як тільки ми відірвалися від землі, збудження мого Тьомика досягло апогею. Він вертівся, як в’юн, крутив навсібіч головою і безперестану зиркав на годинника. А ще він мрійливо зітхав, час від часу дурнувато посміхався і повторював:
— Класно, правда?
Я, чесно кажучи, розгубився і навіть не надумав, що б йому Просто не міг повірити, що переді мною мій давній товариш Артем, який щойно здійнявся в повітря на літаку і якому доведеться провести в цьому літаку цілих 12 годин! Мій Артем, отой, що нормальний, уже давно мав би валятися під кріслом напівмертвим від страху.
Рівночерез годину після зльоту, коли мій напарник, здавалося, вже заспокоївся, а я помаленьку починав куняти, Артем знову зірвався і пішов до туалету. В результаті чого зник безвісти.
Спливло хвилин
Відстебнувши ремінь безпеки, я встав з місця і потюпав до перегородки між салонами. Саме в таких перегородках у літаках типу «Boeing-747» розташовуються туалети. З трьох кабінок зайнятою виявилась лиш одна, про що свідчив червоний напис «Occupied» над ручкою. Не знаючи напевне, чи то справді мій напарник, я спочатку не наважився стукати.
Утім, потупцявши на місці ще з півхвилини, я визирнув у салон. Усі пасажири в нашій секції економ-класу куняли на своїх місцях, і до мене нарешті дійшло, що той, хто засів у єдиній замкнутій кабінці, певно, і є мій Тьомик! Я вмить підсунувся ближче до дверей і… аж занімів від жаху. З близької відстані мені вдалося розчути те, що раніше заглушав монотонний рев чотирьох двигунів «Боїнга». До мене виразно доносилось, як за дверима туалету мій напарник (а я вже не мав сумнівів, що то він) бився у страшних передсмертних конвульсіях. Артем стогнав, кректав і вив, наче з нього жили живцем викручували.
— О Боже, Тьомо, що з тобою таке?! — закричав я і загамселив кулаком у дверцята туалету.
У відповідь з кабінки долинав лиш тихий стогін та схлипування.
— Тьомо, може, тебе засмоктало, га? У цих чортових ежекторних туалетах таке часом трапляється. Тоді відпусти кнопку зливу, напружся і витягуй свою задницю! Не здавайся, чувак!
— А-а-а!.. А-а-а!.. — долинало зсередини.
— Що ж таке? Га? Що коїться?
У паніці я заметався в проміжку між клозетами.
— Ти там тримайся, друже! — врешті гарикнув я і стрімголов рвонув шукати стюардів.
Проскочивши кілька рядів пасажирських крісел, я запримітив у проході наступної секції молоденьку стюардесу, яка саме обслуговувала одного з пасажирів першого класу, і щодуху заволав до неї.
— Допоможіть мені! — я репетував так, неначе мене різали живцем.
Пасажири злякано пообертались у мій бік.
— What can I do for you, sir? [48] — вирячившись на мене, спитала стюардеса.
48
Чим можу допомогти, пане? ( англ.)
— Там! Там! — лементував я, тягнучи її за руку. — Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!
Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.
— Він хворіє на якусь хворобу? — на ходу спитала вона. — У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?
— Ні, ні і ні! — відрубав я, а тоді спохватився. — Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.