Навіжені в Мексиці

Кидрук Максим Иванович

— Що?!! — я навіть припустити не міг, що діло зайшло настільки далеко. — Кому?! Я її знаю?

— Кгм… Альоні.

— Фуф… — зітхнув я з полегшенням.

Ні, я не схвалював обраницю свого напарника. Я просто достеменно знав, що буде на тому освідченні: Альона зробить з Артемом приблизно те ж саме, що зробив з ним стоматолог у Тукслі-Гутієррес, і все на тому закінчиться.

Для довідки: Альона — єдина з Тьомикових дівах, яка навідріз відмовлялася визнавати нашу з Тьомиком глибоку душевну спорідненість. Зрозуміло, вона мені не подобалася,

хоча у дійсності я з нею практично не спілкувався. Зазвичай усе, що я від неї чув, це: «Щоб я тебе більше не бачила!» або: «Так! Мій Артем через півгодини має бути вдома. А тебе я щоб більше не бачила!»

Тьомик і Альона познайомилися на курсах з англійської років п’ять тому. Відтоді вони тричі розходилися і двічі сходилися назад. Востаннє голуб’ята розбіглися з таким скандалом, що бідному Тьомику, наче партизану, довелося три тижні переховуватись на окраїнах Києва, рятуючись від Васі — оскаженілого Альониного брата, майстра спорту по кікбоксингу. Причини цих міжусобних колотнеч краще пропустити, аби не виставляти мого напарника у невигідному світлі, зате необхідно відмітити, що з тих пір Альона не хоче навіть чути про Артема.

— Друже, вона вже, мабуть, давно заміжня, — спокійно мовив я.

— Ні, — так само спокійно відказав Тьомик.

— Значить, з кимось зустрічається.

— Так.

— Ну от бачиш.

— Вона зустрічається зі мною…

Я вдруге за вечір ледь не вдавився.

— Ми знову помирились, — хутко пояснив Артем.

— Коли?! — закричав я.

— Два місяці тому…

— І ти стільки мовчав? Як ти міг?

Тьомик якось непевно розвів руками. Я не зрозумів, що то мало означати.

— Але є проблема, — продовжив мій напарник після деякої паузи. — Тиждень тому ми знову посварились.

— Це мене зовсім не дивує, — уїдливо прокоментував я.

— Цього разу не все так просто, — захитав головою Артем. — Ніякої конкретної причини не було. Вона просто захотіла заміж і поставила ультиматум: або я освідчуюсь, або вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною.

— І ти, звісно, повівся на цей дешевий трюк?

— Звісно, що ні! — обурився Тьомик. — Спершу я вчинив за добре напрацьованою схемою: мовчки зібрався і звалив. Але тепер я сумніваюсь, що зробив правильно… Тому й покликав тебе.

— Якщо ти ще й досі вагаєшся, друже, то я з усією відповідальністю заявляю: ти зробив усе правильно.

Тьомик задумливо почесав підборіддя.

— Не знаю, Максе, не знаю… Щось змінилося в мені. Часом я дійсно сумую без неї. Мені здається, я вже дозрів до такого відповідального кроку, як одруження.

— Дозрівають кабачки на грядці, — грубо обірвав його я.

Тьомик прикинувся, що не почув мене. Затим його обличчя знову набрало рішучого виразу, як у маршала Жукова на портреті, і Артем твердо проказав:

— Я вирішив, що хочу на ній одружитися. Мені необхідно освідчитися, але я не знаю як. Тому мені потрібна твоя допомога, твої навіжені ідеї, твоя креативність, Максе.

Ти ж не покинеш мене у таку скрутну хвилину?

Ось саме тоді я остаточно зрозумів, що все направду дуже серйозно. Незалежно від того, що стало тому причиною, — трапунок у літаку над Атлантикою, похмура київська зима, а може, він просто гороху переїв, — Тьомик надумав одружуватись. Потім я чомусь пригадав, як рятував свого напівживого напарника від слона у Мериді, як витягував його, уже непритомного, зі стоматологічного кабінету в Чіапасі… Тоді все було так просто… Подумалось, що, мабуть, саме в такі моменти перевіряється справжня дружба.

Зрештою я гучно шмигнув носом. Пиво цього разу геть не смакувало. Певно, через той огірок, що став поперек горла.

— Звісно, не покину… — промовив я і всміхнувся. — Тільки перед тим ти анулюєш ті дві тисячі з мого боргу, які були так несправедливо накинуті перед вильотом до Пуерто-Ескондідо.

Тьомик ствердно кивнув. На його обличчі не дриґнув жоден м’яз.

— Ще якісь спеціальні вимоги?

— Якщо вона дасть згоду, хоч я в цьому сильно сумніваюся, ти укладеш з нею шлюбну угоду, де буде коротко й ясно зазначено, що у випадку розлучення вона отримує дулю з маком і ви миром розходитесь. Жодних зазіхань на твою шведську нерухомість.

— Без питань.

— Крім того, у шлюбному контракті має бути також прописано, що раз на тиждень ти маєш законне право піти зі мною на пиво.

— Зрозуміло. Що ще?

Я почухав голову:

— Це все…

— О’кей. А тепер ти пообіцяй: якщо все вигорить, ти обов’язково станеш моїм старшим дружбою на весіллі.

— Обіцяю, — важко зітхнув я.

Ми офіційно потисли один одному руки.

— Отож, — зрадів Тьомик, — першочергова проблема тепер — придумати, як мені освідчитись!

— А чому б тобі просто не підійти до неї та й не сказати: «Альоно, виходь за мене»? Слабо? — пхицьнув я.

— Не прокотить: вона мене не хоче бачити. Минуло вже півтора тижні відтоді, як ми розійшлися, а це значно більше, ніж термін, який мені надавався на роздуми. Словом, я проґавив усі можливі строки, і задача тепер дуже ускладнилася. Доведеться вигадувати щось, що одночасно приверне її увагу, змусить вислухати мене і разом з тим стримуватиме хоча б кілька хвилин натовп її придуркуватих родичів, які від надлишку піонерського завзяття намагатимуться перетворити мої заручини на похорон.

Я з розумінням кивнув.

— Бляха, Шекспір відпочиває.

— Ага! А ти думав, для чого я тебе покликав? Тут потрібна ціла стратегія, чувак, а не так просто: прийшов і ляпнув.

— Я щось надумаю, — сухо бовкнув я наостанок.

7

Утім, першим надумав усе ж таки Тьомик. Він подзвонив мені наступного ранку за чверть п’ята і загорлав прямо в трубку:

— Я знаю! Я знаю, Максе! Я придумав!

— О-о-ох… — простогнав я, намагаючись у темряві розгледіти на будильнику, котра зараз година.