Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Поки ми передавали його з рук у руки, Артем мужньо тримався: не пручався, не брикався і навіть не пробував нікого покусати. Коли його вклали в крісло і накрили до самого горла білим полотном, я перехрестив трійцю докторів, що зосереджено схилилися над Артемом, подумки попросив допомоги у вищих сил і тихенько пробурмотів:
— З Богом…
— Малий, не переживай, — придушено пробасив до мене Кіндратович. — Ми сьогодні тільки зліпок зробимо.
З цими словами головний дантист запхав Тьомику до рота величезний шматок брудно-білого гіпсу…
Протягом наступних двох тижнів кожного другого вечора ми вибиралися на черговий
Наприкінці одного із завершальних сеансів Василь Кіндратович відвів мене вбік і шепнув на вухо:
— У нього там в одному зубі дірочка… ну, карієс…
— І шо? — прошепотів я.
— Треба було б полікувати, пломбу поставити.
— То лікуйте, — не зовсім упевнено заявив я, — за гроші не думайте.
Лікар замотав туди-сюди головою.
— Ваш боєць — в цілому нормальний хлопець, непогано тримається, у мене в зоопарку бувало траплялися крокодили з набагато гіршим характером, але… — дантист зробив невелику паузу, зосередивши на мені серйозний погляд, — дірочку доведеться багато свердлити, і я боюсь, що… ну… цеє…
Я ковтнув слину, міцно-міцно стиснув кулаки, зміркувавши, що якщо робити, то все й одразу, адже пройде півстоліття, перш ніж я зможу вдруге затягти Тьомика до стоматолога, і пролопотів:
— Все одно лікуйте. Сподіваюся, він нічого не помітить…
Але він помітив… В останній день, коли в Артема в роті вже стояли всі зуби і мій товариш ладнався встати з крісла й назавжди залишити ненависну йому кімнату з білими стінами, білою підлогою та білою й страшною бормашиною, Кіндратович почав висвердлювати той клятий карієс…
Я, на щастя, не бачив, що там у них творилося. До мене доносився лиш брязкіт інструментів, гуркіт потрощеного обладнання, верещання Тьомика, воєнні матюки сержантів та лікареві вигуки: «Держіть його, хлопці! Тримайте, трясця вашій матері!», які почергово долинали з різних кутків кабінету.
Першим з кабінету вискочив один з сержантів. Могучий плечистий дядько кричав, наче дівуля в істериці, і ледь не плакав. Неначе змилений кінь він промчав повз мене, потім ненароком перечепився через якийсь стільчик у коридорі і простягнувся долілиць. Бідолашка миттю зірвався на рівні ноги, подивився на мене божевільним поглядом і залементував:
— Я був у Афгані! Я бачив трупи! На моїх очах горіли цілі селища! Але такого… такого… О, ні! З мене досить! — він схопився руками за голову і погнав до виходу з лікарні.
Кіндратович та його другий напарник не здавалися.
Вовтузіння у кабінеті не припинялося ще з годину, після чого раптово запала гнітюча мовчанка. Згодом двері повільно прочинилися, в порозі з’явилась кремезна постать Кіндратовича. Він хитався. Не так щоб дуже сильно, але хитався. За ним на підлозі зі скрученими за спиною руками валялося бездиханне тіло мого напарника.
Я мерщій підскочив до стоматолога.
— Ну що, лікарю?
Доктор стояв, по лікті забризканий кров’ю, з величезним темно-фіалковим синцем під оком, тримаючи в руках жмут Тьомикового волосся.
— Буде жити… — стримано сказав він.
— Фуф, — зітхнув я з полегшенням.
— …але наступного разу я рекомендував би пристрелити його, перш ніж вести до стоматолога.
Таким чином Тьомику вставили назад чотири зуби, і я міг зі спокійною душею приступити до планування чоловічої вечірки.
Щоб ви розуміли, головною метою підготовки «мальчішніка» було зовсім не визначення того, куди ми з пацанами підемо бенкетувати, що там будемо робити і скільки питимемо горілки. В дійсності першочергове завдання, яке я мав розв’язати під час планування, — це як спекатися орангутанга Васі. Причому спекатися якнайшвидше, якнайдовше і так, щоб він при цьому нікого з нас не потовк до напівпритомного стану. Я по черзі перебирав у голові найнеймовірніші плани, але один за одним їх відбраковував, як абсолютно нереальні або ж занадто небезпечні для здоров’я інших п’яти учасників «мальчішніка». Зрештою я придумав одну просту і дуже дієву штуку, яка в майбутньому повністю виправдала мої сподівання…
Місяць, що лишався до вечірки, промайнув у мармеладному очікуванні зовсім швидко й непомітно. Аж ось нарешті настав той великий і разом з тим трохи сумний день, коли Тьомик мусив востаннє вдихнути на повні груди благословенне повітря вільного життя і показати, чого він вартий як мужик.
«Мальчішнік» розпочався тихо й мирно, немов суботнє засідання якихось пенсіонерів, о шостій вечора в маленькій прокуреній пивничці за рогом Тьомикового будинку, де продавали найдешевше пиво у Києві. Насправді так було задумано. Ми сиділи, виструнчившись, неначе лицарі круглого столу, на високих стільчиках навкруг продовгуватого овального стола і зосереджено говорили про погоду на завтра, про ціни на нафту на світових ринках, про останню серію «Доктора Хауса» (якого ніхто з нас у дійсності не дивився), а також про те, що можна було б в увечері зайти до когось додому й пограти в шахи. Вася, схожий на грізну й неприступну Джомолунгму, похмуро здіймався серед нас, зі сповненим гідності поглядом тримаючи руку на пульсі подій. За годину, насилу видудливши по келиху пива, я замовив усім ще по одному, щоправда, цього разу 0,33 літра замість 0,5. Вася скоса глипнув на мене і схвально кивнув.
Розносячи пиво, офіціантка ніби випадково налягла грудьми прямо на Альониного брата. Тупоголовий Вася виявився не готовим до такого несподіваного повороту подій і трохи розгубився. В цей час я непомітно висипав у пивний кубок нашого доблесного спортсмена цілу пачечку перетертих у порошок таблеток пургену… Ми розібрали фіали, відпили з них пива і продовжили розмови про погоду. Через п’ятнадцять хвилин мій конгеніальний план позбавлення від кікбоксера Васі вступив у головну фазу. Кремезний хлопець різко зблід, його очі немислимо розширилися, а на лобі проступили краплини холодного поту. Нічого ще не розуміючи, сіромаха вхопився руками за маленький бокал так, наче той міг порятувати його. Не спускаючи з Васі очей, я подав незримий знак товаришам, мовляв, пацани, будьте напоготові. Готовність номер один!