Навіжені в Перу

Кидрук Максим Иванович

Щось десь клацнуло в мені, і з вуст ледь не зірвалося таке незрозуміле й зовсім недоречне «ні». Одначе я пересилив себе і ствердно кивнув напарникові, геть не усвідомлюючи, що від катастрофи нас відділяють лічені секунди.

Тьомик знову здійняв над своєю неспокійною макітрою штепсель і «переноску», обвів грізним поглядом перуанців і рявкнув на все горло, ніби якесь древнє язичницьке заклинання:

— Йолочка, зажгі-і-ісь!

Після чого афектованим сценічним жестом встромив штепсель у розетку…

Не пам’ятаю, що там, бляха муха, загорілось першим: «йолочка» чи той — щоб він, скотина, крізь землю провалився — дирижабль. Пригадую, як десь угорі поміж ялинкою та аеростатом проскочила ма-а-аленька така іскорка. Я певен, її ніхто, крім

мене, навіть не помітив. Зате те, що сталося наступної миті, помітили всі. Причому не тільки в Пуно, але й на болівійському березі Тітікаки, в горах навколо Куско і навіть в Арекіпі [52] …

Спочатку дирижабль спалахнув зсередини холодним білим світінням, зробившись схожим на китайський ліхтарик. За якусь мить навколо стало ясно, наче вдень. З площі можна було напрочуд добре розгледіти тьмаву поверхню Тітікаки, гори на протилежному березі озера, хмари, що притискались ледь не до води. Незабаром світло набрало густого червонястого відтінку і стало настільки нестерпно яскравим, що земля, і озеро, і небо зникли за сліпучою пеленою ярого вогню. Затим пролунав ляскіт нечуваної сили, від якого у всіх присутніх на площі позакладало вуха й попідкошувало коліна, а загадкове світло потужним струменем прорвалось назовні у задній частині корабля…

52

Арекіпа — місто на півдні Перу, 300 км на захід від озера Тітікака.

Шиби вилетіли відразу в усьому Пуно…

Потому… Друзі, а ви коли-небудь бачили, як дітлахи, щосили напинаючись, роздувають гумову надувну кульку, а тоді відпускають її, і вона, оця відпущена на всі чотири сторони кулька, ошаліло бігає колами, пирхаючи й пухкаючи, наче бегемот, поки надуте повітря повністю не вийде з неї і вона бездиханною шкуркою шльопнеться на землю?.. Так ось, потому дирижабль задер носа вгору, а тоді з гучним «ф-ф-фіть!», виписуючи велетенські спіралі і забризкуючи хмари вогнем, — ну точно тобі дитяча надувна кулька! — полетів у напрямку болівійського кордону.

Признаюсь, я не зразу зрозумів, що трапилось. Перше, що я побачив, коли очі відійшли від сліпучо-білого сяйва, яке кілька секунд переповнювало простір, — це те, як сеньйор Баутіста з немислимо виряченими баньками промайнув повз мене кудись у напрямку дзвіниці. Чоловік горлав, мов божевільний. За ним, метеляючи маленькими ручками, неслись штук двадцять перуанських дітлахів — відмінники, яких ми збирались катати на дирижаблі. Їхні шевелюри палали гарним оранжево- синім полум’ям, неначе смолоскипи. Малята несамовито верещали, наганяючи нелюдського жаху на й без того переполоханий натовп, а з їхніх чорнявих кучериків вилися смужки чорного смердючого диму. Це все скидалось на якийсь дурнуватий фільм жахів. Я ще, пригадую, подумав тоді: Стівен Кінг відпочиває.

Після того, як дирижабль відлетів, а вибухова хвиля заглухла серед довколишніх хребтів, над Пуно запанувала похмура мовчанка. Лиш десь удалині за горами приглушено буркотав грім. У повній темряві люди метушились площею, наштовхувались одне на одного, зойкали, чортихались і тихо плакали.

У цей час за свідченнями очевидців подарунки з аеростата сипалися з неба десь у лісах Мадре де Діос попід кордоном з Бразилією, в пустелі Атакама на півночі Чилі і в горах на околицях Ла-Пасу. Пенали та креслярські набори долетіли аж до Галапагоських островів [53] …

53

Галапагоські острови — архіпелаг у Тихому океані на широті екватора, належить Еквадору.

Для того, щоб завершити картину трагедії, додам, що Маргаріто, бідолашка, посинілий від холоду, прилетів у Пуно тільки надвечір 1 січня, гепнувшись у ятку

з капустою на місцевому овочевому ринку. Сіромаха змерз так, що цілих три дні після приземлення не міг говорити і тільки тихенько посвистував. До самої смерті він так і не зміг підійти до дирижабля ближче, ніж на півсотні метрів. (Через кілька місяців, коли суспільне обурення та істерія, спричинені вищеописаним інцидентом під час святкування Нового року, врешті-решт уляжуться, преса назве цього хлопця першим астронавтом в історії Перуанської республіки. Щоправда, окремі опозиційні видання рішуче заперечуватимуть даний факт, мотивуючи свою позицію тим, що нещасний зореплавець не виходив за межі стратосфери — це раз, і був запущений у космос не за власним бажанням — це два.)

Хлопчика, який прив’язував дирижабль до новорічного дерева, виловили разом з верхівкою ялинки в океані на підході до Копіапо, великого морського порту поблизу Ліми…

8

Для того, щоб трохи роз’яснити те, що сталося тієї ночі над Тітікакою, я відступлю від основної лінії даної оповіді і наведу витяг зі звіту слідчої комісії, яка займалася розслідуванням пунівського новорічного інциденту. Власне, я сам ознайомився з цим документом лиш на суді; до того часу я, безперечно, вже знав, чому дирижабль шарахнув і розлетівся на мільйон кусків, попутно розтрощивши половину Пуно, одначе й гадки не мав, що стало безпосередньо причиною катастрофи. Отож у висновках комісія написала:

«Передумовою вибуху рекламного дирижабля „Goodyear“, модель ZC-102/M (надалі — просто Апарат), стало недотримання експлуатаційних вимог та використання Апарата не за призначенням його орендаторами, громадянами України Максом К. та Артемом Г. (надалі — просто Українці), які, як показало слідство, раніше неодноразово вчиняли протиправні дії на території Перуанської республіки та за її межами… Найбільш імовірною безпосередньою причиною загоряння Апарата слідча комісія вважає несприятливі погодні умови в ніч із 31 грудня на 1 січня (над Тітікакою проходив грозовий фронт — дані метеослужби знаходяться у додатках до цього звіту), внаслідок чого на корпусі Апарата на підльоті до Пуно накопичився значний статичний заряд електрики. Після того, як Апарат припнули до причальної тички (металева щогла кріпилася до новорічної ялинки і недіставала землі), один з Українців (за свідченнями окремих очевидців це був Артем Г.) увімкнув гірлянди на ялинці шляхом встромляння штепселя в розетку (шнур, що вів до розетки, лежав на землі). Експерти підтвердили, що гірляндовий дріту кількох місцях кріпився скобами до причальної металевоїщогли. Таким чином, дії вищеозначеного сеньйора призвели до того, що дирижабль з’єднався з поверхнею землі провідником. Внаслідок великої різниці потенціалів між Апаратом і ґрунтом виникла іскра, що й призвела до миттєвого загоряння невідомого газу, яким Українці, всупереч усім правилам та технічним вимогам, наповнили Апарат…».

9

Наступного дня мене і Тьомика арештували. Забрали прямо з лікарні і кинули в загальну камеру, наче якихось звичайнісіньких хуліганів. Оскільки у шпиталі ми лежали в різних палатах, тюремна камера стала тим місцем, де ми вперше змогли нормально поговорити віч-на-віч.

— Що це було? — відразу накинувся на мене Тьомик. — Максе, що це, в дідька, було?!

— Водень… — глухо буркнув я.

— Я не чую! Що?! — напарник, схоже, недочував на одне вухо.

— Там був водень…

— Я тебе не розумію! — Артем починав дратуватися. — Який водень?!

— Я накачав дирижабль воднем, — пояснюю.

— І що, чорт тебе забирай?!

— А треба було гелієм…

Тьомик хвилину чи дві зосереджено пихтів, обдумуючи почуте.

— Так а в чому різниця? — трохи згодом спитав він.

— Гелій не горить… Гелій — це інертний газ, він взагалі не займистий.

— А водень? — ледь стримуючи лють, допитувався мій товариш.