Навіжені в Перу
Шрифт:
Такого бодуна Русь ще не знала…
В уважних читачів, безперечно, виникне питання, до чого тут Русь, якщо не далі, як кілька днів тому, ми з напарником були ще в Перу? Якщо начистоту, то я не знаю, що вам сказати. Пам’ятаю, починали пити в Перу, а похмілля застало нас уже в Києві, столиці Київської Русі…
Я прокинувся об 11:06 ранку, хоча правильніше, мабуть, буде сказати, об 11:06 дня. Яскраво червоні цифри «11» і «06», розділені такими ж ядуче червоними крапками, блимали прямо навпроти моїх очей. 11:06 — це все, що я знав про теперішній свій стан. Я не усвідомлював, яке сьогодні число і який день тижня. Я взагалі уявлення не мав, де знаходжусь.
11:08… 11:09… Годинник перемкнувся і на кілька секунд показав дату — «16 05», цебто 16 травня.
Першою усвідомлено розумною думкою, яка змогла загуснути у мене в голові, стала думка про те, що цей бісовий годинник, який так нестерпно змигує ядуче червоними цифрами прямо перед очима, я вже десь бачив. Я покрутив цю думку з усіх боків, обсмоктав її, наче голодний пес кісточку, однак більше не здужав витиснути з неї ніякої вартісної інформації. Відтак почав знову розмірковувати над тим, що ж, у дідька, трапилося вчора.
Зненацька мої безуспішні розумові потуги перервав підозрілий шум, що линув із сусідньої кімнати. Спочатку хтось тихо, але важко застогнав, після чого прозвучало ледь чутне поскрипування ліжка. Кілька секунд нічого не відбувалося, одначе згодом з кімнати донеслося невпевнене човгання, яке закінчилося розкотистим гуркотом падаючого тіла і новим, цього разу значно гучнішим охканням. Незабаром, хитаючись і прогинаючись врізнобіч, наче молоденька берізка під час бурі, з кімнати виплив Тьомик. Під лівим оком напарника я запримітив велетенський, схожий на фарфорове чайне блюдечко, синець насиченого бордово- синього кольору. Я напружився і махнув товаришеві задерев’янілою долонею, мовляв, привіт, чувак. І лиш тут запримітив, що на моєму лівому зап’ястку висить заклацнутий сталевий наручник, на другому кільці якого теліпається вирване невідомо звідки автомобільне кермо. Точніше, не невідомо звідки, а з «Фольцвагена». Це я зразу зрозумів по характерному значку «ві-дабл’ю», що тьмаво блищав у центрі потертої баранки.
Я почухав голову і знову повернувся до Тьомика, спробувавши покликати його на ім’я. Однак очі мого друзяки були вибалушені, мов у жаби, й стриміли нерухомо, як у ляльки, спрямовані кудись у неозорі простори Всесвіту. Я зрозумів, що він не бачить мене. Артема немилосердно хилитало, через що довгий час він не міг вибратися з кімнати, то повністю зникаючи за дверима, то вивалюючись у коридор, неначе вітрильник, якого шквальний зустрічний вітер не випускає з бухти. Зрештою бідолаха таки прорвався крізь дверний проріз і, сильно кренячись на правий борт, пішов уперед крутим бейдевіндом [56] , тримаючи курс на ванну кімнату.
56
Бейдевінд — курс вітрильного судна відносно вітру, коли кут між напрямком вітру і діаметральною площиною корабля складає менше 80° (менше восьми румбів). Виділяють бейдевінд повний (60…80°) і крутий (менше 60°).
Тьомик, певно, прямував до туалету, одначе, знаходячись у напівпритомному стані, переплутав двері і зайшов в одну із секцій тридверної шафи для одягу. Я хотів йому щось сказати, але забув, а поки згадував, з шафи донеслося приглушене дзюрчання…
Я поволі приходив до тями і роззирався навкруги. Кімната крутилась і розпливалася, одначе на підлозі акурат біля ліжка я примітив
Посадочних талонів було шість: два з них видані на мене й мого напарника, решта — на невідомих суб’єктів з іспанськими іменами та прізвищами. Всі білети — на рейс «Ліма — Київ» з пересадкою у Мадриді. Я також спостеріг, що прізвище в усіх чотирьох перуанців було одне й те ж саме, відрізнялися тільки імена: два жіночих і два чоловічих.
Огляд квитанцій та повторне обстеження підлоги дещо прояснили ситуацію.
По-перше, я впізнав візерунок паркету. Вмить підлога, шафа та годинник напрочуд чітко проступили у пам’яті, і я розкумекав, що знаходжусь у вітальні Артемової квартири.
«Значить, ми в Києві», — справедливо відмітив про себе.
По-друге, я зрозумів: незалежно від того, що з нами трапилося, сталося все це не вчора, а точніше, не тільки вчора, оскільки на посадочних талонах стояла дата 13 травня, а електронне табло часоміра показало, що сьогодні неділя, 16 травня. Отож, якщо вірити Артемовому годиннику, минуло вже три дні відтоді, як ми прилетіли в Україну, і цілих п’ять днів з того часу, як ми почали «квасити» в Перу, обмиваючи рішення справедливого перуанського суду і наше благополучне звільнення. Жодного з цих днів я навіть приблизно не пам’ятав.
По-третє, окрім загадкових пасажирів, Артемового синця, вирваного живцем керма та провалів у пам’яті, була ще одна річ, яка з невідомих причин схвилювала мене найбільше, а саме — багажна квитанція. Згідно інформації, зазначеній на багажному купоні, ми везли в літаку special luggage [57] — якусь загадкову штукенцію, яку я описав (а я відразу розпізнав свій почерк на бланку) як Murzik і за перевезення якої довелося викласти 2500 американських доларів. Я не знав ні того, що воно таке, отой Мурзік, ні того, звідки (і навіщо?) ми взяли такі гроші на його транспортування.
57
Спеціальний багаж ( англ.) — переважно негабаритний, крихкий чи вибухонебезпечний вантаж, який транспортують у літаках в окремих контейнерах. Спеціальним багажем також вважаються домашні тварини, яких через заборону пускати в салон перевозять у клітках у спеціальних відсіках пасажирських авіалайнерів.
У кімнаті знову зашаруділо. Артем вибрався з шафи і акуратно причинив за собою дверцята.
— Тьомо, а хто такий Murzik? — кволим голосом поцікавився я.
Замість того, щоб відповісти, мій товариш розвернувся і, наче сновида, почовгав назад у спальню. Я зморщив носа, відчуваючи, як голова щомить більше наливається свинцевим болем похмілля, і вирішив, що краще лишити пошук відповіді на це питання до ліпших часів.
Утім, маховик проблем та негараздів уже давно розкрутився, а тому наступні події неухильно наближалися незалежно від моїх рішень чи бажань…
Через півгодини до мене в кімнату вдруге ввалився Тьомик. Цього разу при свідомості і трохи переляканий.
— Максе… — булькнув він, тримаючись за стіну.
Я розплющив одне око. Артемів синець відсвічував м’якою синню на всю вітальню.
— Максе, мені треба тобі дещо сказати, — продовжив напарник.
— Говори, — пересилюючи себе, прорипів я.
— У мене в кімнаті… там гола жінка…
— І що в цьому незвичного? — гикнув я. — Видно, на днях ми славно погуляли…