Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
— Я був у домі Іфікрата. Він мій покровитель, простат. Се тобі, може й не відомо? Я був колись робом його.
Про се Геродот знав, бо Гіпербола вважали найбагатшою в Ольбії людиною й розповідали про нього чимало всякої всячини. Він тепер думав про те, скільки треба випити води з одного скіфоса, щоб пізнати людину, довідатися, чим вона живе й чим дихає.
— Я був у домі простата й чув усе, що він говорив із тобою. Сі дні тут про тебе тільки й гомонять.
— Про мене?
— Кажуть, ніби ти пішов усупрот Афінам.
Нарешті вгамувавши перший голод, Геродот зітхнув. Знову
— Всім не догодиш.
Хотів був пояснити сьому метекові, що в Афінах живе не тільки Фукідід, а й ще один великий між, Перікл, але Гіпербол зітхнув і визнав:
— А я годжу всім…
Се було незрозуміло, й Геродот запитав про інше:
— В якому се ми хоромі?
— В хоромі Зевса Фратрія, афінцю.
— Головний жрець тутешній — твій приятель? — спитав Геродот. Коли заходили сюди, йому чогось видалося, ніби се хором Посідона.
— В метека друзів немає, — відповів Гіпербол.
То було сумним нагадуванням, і Геродот надовго замовк. Він був людина вільна, хоч і переслідувана, сей же чоловік, певно, й довіку не забуде, що носив на собі важкі пута рабства. Й Гіпербол потвердив його здогад:
— Узавтра — свято Афіни Робітниці. Метекіон я уже вніс давніш, а взавтра маю внести до скарбниці города… три оболи.
Геродота аж мурашки побили. Досі йому не доводилось отак близько сидіти з відпущеним на волю робом. Який жах… Усе життя оті три нужденні й страшні оболи…
— А жрець сього хорому — за Перікла? — спитав він, аби перебити розмову.
Але відповідь метека ще дужче вразила його:
— Телефан — за Фукідіда, афінцю.
То було невірогідно, й Геродот довго перетравлював чуте.
— Й він погодився сховати мене?
Пролунав старечий смішок:
— Срібло й золото полюбляють усі, афінцю: й ті, хто тягне руку за Періклом, і їхні супротивники. Я пообіцяв йому тридесять мін сріблом й афінськими драхмами.
Геродота пойняв пекучий здогад, він уже був майже певен, що сей метек не даремно йшов за нього на ризик, важив своїми старими кістками, а може, чимось набагато важливішим, і він роздратовано спитав:
— Пощо ж дав ти за мене таке вельми многе срібло?
Метек сього разу теж відповів не зразу. Він просто крикнув у темряву:
— Всі ми смертні, та не всі рівні, афінцю! Маю срібла найбільше від усіх смертних, але мушу щоосени в брудному рам'ї приходити до хорому Афіни Робітниці з трьома оболами в жмені! Приходити й критись, аби ольбіополіти не виділи мене й не тицяли пальцем: «Метек, метек!» А вони вилять і кидають груддя вслід мені, а котрий не сміє, бо держу його в своїх скринях, той одвертається. Для всіх я в день Афіни Робітниці не найбагатший на всьому Понті трапедзит, а колишній роб!.. А ти маєш велеміжного друга в Афінах і можеш запомогти мені, коли схочеш!
Якби він підлещувавсь, Геродот з огидою б одвернувся від нього, та хрипкуватий Гіперболів голос бринів у лункій темній тиші невгамовним розпачем, і Геродотові мов заціпило. Тільки пізніше він сказав:
— Коли смертний потрапляє в біду, від нього одвертаються й кумири, не тільки люди. А ти речеш мені про Перікла…
—
— Фукідідів?!
— На екклесії дві декади тому Фукідід речуть, узяв гору в Афінах.
Од сієї звістки Геродотові раптом відлягло. Отже, не Перікл… Хоч би як було зараз важко, та стало б десятикрат важче, коли б і друг відцурався його. Отже, не Перікл!.. Геродот полегшено відітхнув і сам собі всміхнувся. Перікл ніколи не заперечував би проти того, що Геродот сприяв замиренню між тракійцями та скіфами.
Тоді він згадав про зовсім інше:
— Ти раніше тяг руку за Фукідідом, а тепер тягнеш по Періклові?.. Хотів же ти пересварити скіфів своїх. Ти ж скіф од народження?
Гіпербол відповів тільки на перші закиди:
— Я тягтиму руку по тому, хто дасть мені не щербату, а повну волю, ісотелію!
В сьому була якась сумна й огидна правда. Найбагатша людина города, а може, й усього еллінського світу, лишалась нещасною й приниженою, й тут, певно, не обходилося без утручання олімпійців. І Геродот сказав те, що час од часу його непокоїло:
— Кумири не терплять щасливих людей. Кумири заздрісні…
Хотілося розповісти сьому метекові про долю родоського царя Полікрата, який мав себе за найщасливішу людину в світі, але Геродота почало трясти. В підземеллі було вогко й холодно, й на думку лізли всілякі страхи, й він спитав:
— А коли нас випустять?
— Коли? Як уляжеться. Відчинять ольбійські пілони, люди зійдуться на аґору торгувати, й нас випустять. Узавтра. В нуменію піанепсіона. [68]
[68]
Нуменгія — перший день місяця, молодик.
— Взавтра… — повторив Геродот і почав зазимкувато горнутись у вовняній гіматій, який тут зовсім не грів…
Отак тремтячи й куняючи, вони просиділи в підземеллі хорому Зевса Фратія цілу вічність, — принаймні їм так здавалося. Знадвору не долинали жодні звуки, й даремно втікачі шорошили вуха до мурів.
— Я б сказав, що вже минула й ніч, і день, — озвався Геродот, клацаючи зубами.
— То так здається, коли не видиш світла, — заспокоїв його метек.
І се мала бути істина, та в голосі Гіперболовому теж учувавсь неспокій…
Коли над головами нарешті скреготнула важка кам'яна плита, вони так поклякли від холоду, що не могли рук угору простягти. Довелося спускати лізницю. Вічі сльозилися й сліпли від забутого денного світла, й двоє втікачів міцно тримались один за одного.
— Се ти — Геродот з Афін?
Геродот, затуляючись од світла однією рукою, глянув на людину, що промовляла до нього вже десь чутим голосом. І коли вічі трохи заспокоїлися й сльози перестали сліпити їх, він побачив того самого декарха, що першим перестрів був його на ольбійській пристані. Стало раптом байдуже, геть байдуже, куди його поведуть і що з ним учинять. Аби лише бути на людях, на сьому благословенному світлі, що подарували смертним кумири, аби тільки не в те підземелля з первісним мороком Аїда.