Не вбивай
Шрифт:
Чуйкевич хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, рішається доля твоєї вітчизни, а ти устроїв собі ідилю. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколики.
Кождий ранок вітав його отсим докором і кождої ночі, проходжуючися з Мотрею в огороді, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.
Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кождий огонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи,
Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу.
Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські. Від заходу війна зі шведом і поляками, зі сходу бунти й повстання, з півночі Москва, від полудня татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.
Важка журба за будучину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.
— Як ти гадаєш. Метре, — питав Чуйкевич своєї дружини, — скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя?
— Якщо маю тобі правду сказати, — відповіла Мотря, — то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одно таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш.
— І не страшно тобі?
— Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу; пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри торощать дерева старі, — що марне і гниле, хай гине, ради нового і здорового.
— Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною.
— Ніщо мене не відмінить, Іване.
— А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала.
— Гадаєш, у Бахмачі?.. Так… Не окриваюся… Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію.
— Ти була задивлена в нього і захоплена його появою.
— А ти б то ні?
— Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щире відданий йому.
— Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання — вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть.
Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості.
— Хто ж такий?
— Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна. Їх вітає Марія Федорівна. Молоді господарі побігли в двір.
— Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість! — говорила до Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи своєї хорої бабки ігумені Мазепиної, гетьманової мами. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрю, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, образована й умна. Войнаровського перва сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого другим не доводилося чути, і розмова з нею не кінчилася на питаннях
З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах по гетьмановим секретним ділам.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно, як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, оба вони одному чортові запродалися, і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить.
Пан Згура почував у собі любовний афект до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не афект, а дефект, і аморів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахіль, Гектор і Патрокль, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна, разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: «Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?»
Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки:
— Мотре Василівна, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок такі гострі язики?
— Спитайтеся панни Мар'яни, — радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Федорівни:
— Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура.
Пан Згура не обиджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.
Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.
— Їду я раз, — розказував пан Згура, — попиваючи мід за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею, — їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав, чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж під'їхавши на кид стріли, бачз — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста.
— Чи не забагато, пане Згура? — перервала панна Мар'яна.
— Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять.
— Як дванадцять розбійників.
— Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати — почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже побачили мене, значиться, треба йти на перебій, треба їх кликом розбивати.
— Як то клином? — питалася панна Мар'яна.