Небесний народ
Шрифт:
— Це сонце, — щасливо хлипнула квітка, — я не можу на нього дивитися, але мушу! Скажіть мені, сестри, чи всі земні створіння відчувають таке саме?
Наївне запитання полинуло у світ переливами кольорів її цвіту, ароматом та колиханням на вітрі. Її почули всі споріднені. Ті, які мусили любити народжених з чорного ґрунту завдяки сонячним променям. Над березкою у сяйві роси на листі співав ранкову пісню лісовий птах, і квітка, що прокинулася, розуміла її закличний мотив: «Говори зі мною, вилий свою душу, розкажи про радість!»
Свіжість іскристого ранку змінилася теплим барвистим днем
А ось беззвучними помахами своїх кольорових крил-шат весело пролетів, закривши на мить золоте сонце, метелик. Квітка шелеснула до нього кольоровою величчю своїх пелюстків, яку підсилював аромат:
— Принеси мені любов…
Метелик опустився якраз посередині блакитної округлості її квіту. Це просто диво, що він почув і зрозумів рослинку! Тисячі сонячних промінчиків, ще й тепле повітря з неба, обволікали її, спадаючи униз, ніби струмочки. І від їхнього торкання повійка згиналася аж до долу та знову випростовувалася.
— Залишайся ще, — просила вона метелика. — Ти для мене посланець неба, єдиний друг на все життя.
Одначе він спішив далі. Та ось несподівано квітка почула прохання, оклики та приваблювання: це заговорила вся галявина, манячи до себе розмаїтими кольорами та запахами. Чим більше комах прилітало до квітки, тим більше вона пізнавала та розуміла своїх сестер. Повійка вже чула їхні привітання і відповідала так само радісно. Відкривши сяючий цвіт сонцю, ніби немає більше вини, ніби не станеться більше зла, вона повністю довірилася світлу.
Ось так, сповнений відчуттів та очікувань, минув перший день розквітлої березки.
Рослинка прожила його подібно до інших, хто насолоджується щастям: не задумуючись та нестримно. Вона й гадки не мала, що такий прекрасний день може колись закінчитися.
Та ось сонце, продовжуючи свій невпинний рух, дійшло до заходу, опустившись за зелені крони дерев. Наша квітка, яка протягом усього дня невідривно проводжала світило поглядом, почала стуляти свої пелюстки. Проте вона до останнього ловила промінчики, навіть коли вони уже стали просто відблиском. Однак вечірній вітер, що прилетів трошки згодом у цю місцину, застав березку в темряві мовчазною та стуленою. Ніби й не розквітала, відкриваючи свою душу, ніколи. Але навіть заснувши, повійка не могла забути сонце, котре проникло в її сутність. «Тепер, — говорила рослинка собі уві сні, — більше ніяка темрява не розлучить мене зі світлом. У цей день я насолодилася ним усім своїм єством, я пізнала щастя і своє, і інших, я зрозуміла їх сутність, їхню душу. Ніщо й ніколи не затьмарить моє переконання, що життя — прекрасне».
Розділ дев'ятий
ЖАЙВІР
Пролітаючи над узліссям, жайворонок збився з дороги. Пора була ще досить ранньою, але плиска Онна вже поралася у своїх справах, отож побачила, як він спускався додолу.
— Це ви як, — спиталася вона у нього, — хочете тут залишитися? Це я про те, чи ви просто
— Доброго ранку, — промовив жайворонок.
Онна відповіла на привітання елегантним кивком.
У такий спосіб можуть вітатися, власне, тільки плиски. Проте грація та привабливість стосувалися лише манери поведінки, але не слів:
— Перспективи успішного проживання тут мізерно малі. Певна річ, сякий-такий харч собі знайдеш, але не більш. У нас тут народу і так вже забагато. В сухому очереті, до прикладу, поселився Йоса — вуж, я вже мовчу про сову з липи. Навіть сонця тут за цілий день буває обмаль, отож розповідайте, чого ви до нас?
— Та я тут ненадовго, полечу далі, — відповів жайворонок. — Ви вже вибачайте за тимчасові незручності. Просто я піднявся високо в небо, от сонце мене й засліпило. Я пізнав таке захоплення від сяйва та ранкової прохолоди, що забув про все на світі, зокрема — куди мені летіти. Ви знаєте, це було п’янке блаженство.
— Блаженство?.. — здивовано повторила плиска і гойднулася. — І що це ви таке розповідаєте, сонця ж нібито ще не видно, хіба ні?
— Певне що ні, — відповів жайворонок. — Там, угорі, воно вже давно світить.
— Ой, я вас прошу! Ну навіщо такі перебільшення? Ми тут прості та чесні у спілкуванні. Отож, не особливо поважаємо чужаків, що розповідають небилиці. Ось гляньте на верхівку нашої липи, бачите? Сонце ще не зійшло, видно відразу. А ще хочу зазначити, між іншим, що красенем вас також назвати не можна.
— Так, — погодився з плискою жайворонок, — я зовсім не красень.
— Ну, принаймні хоча б у цьому ви зі мною чесні. Але всі ці балачки про сонце, що зійшло, мені зовсім не до вподоби. Якось довелося почути розмову соколиної пари, яка залетіла відпочити на нашій липі. Вони тоді говорили, що піднімаються вище, ніж летять кулі мисливців. Тут нічого дивного, що вони можуть так високо злетіти і в небі, як глянути на них знизу, виглядати просто цяточками. Це ж бо птахи великі!
Жайворонок кивнув на знак згоди.
— Еге ж, — промовив він задумливо, — соколи високо літають.
— Отож-бо! А ви хочете сказати, що літаєте вище соколів?
Жайворонок мовчав у відповідь, однак для плиски розмова просто так закінчитися не могла. Мала таку натуру, що як де встряне в бесіду, то за нею має бути останнє слово.
— А як у вас зі співом, шановний? — запитала Онна. — Чи хоч раз удалося не сфальшивити?
Жайворонок невизначено крутонув головою:
— От знай собі співаю та веселюся.
— Веселитесь? Гм… а вам доводилося хоча б раз почути нашу вільшанку?
— Авжеж, — відповів жайворонок, — від її співу я був дуже щасливим.
— Ще б пак, ось бачите, які різні персони живуть у нас на галявині. Отож, бажаєте тут замешкати?
— Ні, даруйте, я лечу назад, на засіяні поля. А можна у вас попросити напитися роси в дорогу?
— Добре, — дала згоду плиска, — напийтеся.
Онна спостерігала, як жайворонок п’є росу, і їй стало приємно на душі від того, що так гостинно поставилася до чужого птаха, у правдивості слів якого доводилося сумніватися. До того ж — він був далеко не красень та й заспівати по-справжньому не вмів.