Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!
Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.
— П’ятий, біжи в колонію! — закричав Ліщина. — Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!
П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути:
Він розгублено зупинився і тут завважив, що Ожина вже прибіг і дивиться через його плече.
— Кучма допіру ще говорив, а зараз навряд чи заговорить, — сказав він Ожині. — Ось його слова: «Вирийте кілочок». Що це означає? Що треба робити?
— Дай подумати, не підганяй, — попросив Ожина.
Ліщина повернув голову й задивився туди, куди тік струмочок. Від колонії щодуху мчали Козелець, Срібний, Кульбаба й Чашечка. Далеко перегнавши товаришів, Кульбаба кинувся до дірки в живоплоті й став як укопаний, здригаючись і витріщивши очі.
— Що сталось, Ліщино? П’ятий сказав…
— Кучма попав у сильце! Не чіпай його, поки Ожина не скаже, що робити. Зупини їх, щоб не юрмилися довкола!
Кульбаба кинувся назад і зупинив Чашечку, що надбігав перший.
— А Первоцвіт прийде? — спитав Ліщина. — Може, він знає…
— Він не прийде, — відповів Чашечка. — Він звелів П’ятому заткнути рота…
— Що звелів? — не вірячи власним вухам, спитав Ліщина.
Але цієї миті заговорив Ожина, й Ліщина всю увагу звернув на нього.
— Ось воно як, — сказав Ожина. — Дріт зачеплений за кілочок, а кілочок зарито в землю, — ось, дивись! Ми повинні його вирити. Греби кругом нього!
Ліщина знов заходився рити, вигрібаючи передніми лапами пухку сиру землю й ковзаючи кігтями по твердому дереву. Краєм свідомості він розумів, що решта стоїть поруч і чекає. Захекавшись, він скоро мусив зупинитись, і його змінив Срібний. Незабаром Срібного змінив Жостір. Їм пощастило оголити поверхню цього ненависного, гладенького, пахнучого людиною кілочка на довжину кролячого вуха, але він усе ще міцно сидів у землі. Кучма, весь закривавлений, із заплющеними очима, нерухомо лежав на землі. Жостір виткнув голову з виритої ямки і, витерши бруд із писка, сказав:
— Внизу кілочок стає вужчий. Здається, його можна перегризти, але я не можу вчепитися в нього зубами.
— Хай Чашечка спробує, — сказав Ожина. — Він же найменший.
Чашечка кинувся в ямку, і всі чули, як дерево тріщить під його зубами, перетворюючись на скіпки. Та ось він виліз із роздряпаним носом.
— Скіпки поранили мені носа, й там тяжко дихати, але кілочок майже перегризено!
— П’ятий! Лізь у яму! — скомандував Ліщина.
П’ятий пробув у ямці зовсім недовго. Він теж видряпався із закривавленим писком.
— Кілочок розламався надвоє. Земля вже не тримає його! — оголосив він.
Ожина доторкнувся носом до Кучминої голови й легенько штовхнув його. Кучмина голова безсило впала назад.
— Кучмо, — сказав Ожина йому на вухо, — ми вирили кілочок!
Відповіді
— Здається, він загинув, — сказав Ожина. — Я не чую його подиху!
Ліщина припав до землі поруч Ожини й притис свого носа до Кучминих ніздрів, але віяв вітерець і не давав йому розібрати, дихає Кучма чи ні. Лапи його лежали безживно, живіт був ніби плаский і кволий. Ліщина силкувався пригадати все, що будь-коли чув про пастки. Дужий кріль міг скрутити собі в’язи в пастці. Чи, може, гострий кінець дротини розірвав Кучмі дихальне горло?
— Кучмо, — прошепотів Ліщина. — Ми тебе визволили, вставай!
Але Кучма не ворушився. Зненацька Ліщина усвідомив, що коли Кучма справді помер (а чого б іще він лежав мовчки серед грязюки?), то він, Ліщина, повинен мерщій вивести звідси весь загін! От-от мав прийти сюди фермер…
— Моє серце стало серцем одного з Тисячі, бо мій друг перестав сьогодні бігати! — вимовив Ліщина традиційну кролячу клятву, звертаючись до Ожини.
— Ох, краще б це сталося з кимось із нас! — сказав Ожина. — Не знаю, що ми робитимемо без Кучми!
— Ми повинні жити, — відповів Ліщина. — Друзі чекають. Треба змусити їх думати про щось інше!
Він одвернувся од тіла й пошукав очима П’ятого. П’ятого ніде не було видно, але гукати його Ліщина остерігся, бо кролі могли сприйняти це за слабкість і подумати, що їхній ватажок хоче, щоб хтось його втішив. Погляд його впав на Чашечку.
— Чашечко! — грізно заговорив він. — Чом ти досі не втер собі носа, щоб не крапала кров?
— Вибач, Ліщино. А що, Кучма…
— І ще одне! — у відчаї провадив Ліщина, не знаючи, чим забалакати друзів. — Що ти хотів розказати мені про Первоцвіта? Що він звелів П’ятому замовкнути?
— Коли П’ятий прибіг у колонію і сказав нам, що бідолашний Кучма попав у пастку, то Первоцвіт, Суниця й інші тутешні кролі прикинулися, буцімто нічого не чують. Це було безглуздо, бо П’ятий кричав на весь голос, щоб усі чули. А коли ми всі кинулись до виходу й Срібний сказав Первоцвітові: «Звісно, ви йдете з нами?», той просто повернувся до нього спиною. Тоді П’ятий підійшов до Первоцвіта й тихо заговорив до нього. Його слів я не розчув, зате добре чув відповідь Первоцвіта: «Чи на пагорби, чи на Інле — мені байдуже, куди ви підете. Тільки заткни рота!» І вдарив П’ятого, обдер йому вухо.
— Я вб’ю його! — видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.
— Я його прикінчу! — повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. — Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!