Небезпечнi мандри

Адамс Ричард

18. ВИСОКИЙ ПАГОРБ

Над вечір наступного дня мандрівники підійшли до підніжжя Вотершипського пагорба. Вечірнє світло золотою кіркою вкрило траву, тисові кущі й кілька покручених вітром глодових дерев на вершині. Звідти світло мовби розтеклося вниз по схилу, сонне й супокійне. Дзижчали, дзуміли, гули розмаїті комахи, виспівували жовта вівсянка, коноплянка й пташок-зеленяк. Тріпочучи в духмяному повітрі, над пагорбом злітали вгору жайворонки. Внизу лежали поля ще зеленої пшениці, просторі пасовиська, де паслися коні.

Загін Ліщини відпочивав під кущем бруслини. Від

учорашнього ранку вони пробігли близько трьох миль. Досі їм добряче таланило: всі кролі, що втекли з колонії-пастки, були собі живі-здорові. Дорогою вони перебрели через два струмки й набралися страху, заблукавши в дрімучому лісі. Ночували в якійсь занедбаній повітці, де на них напали пацюки. Кучма, Срібний і Жостір прикривали відступ кролячого загону, тож усі встигли вискочити з повітки й дали драла. Але пацюки вкусили Жостіра в передню лапу, й рана розболілась, адже пацючі укуси дуже болючі. Добрих півмилі пройшли пасовиськом, де не видно було ані кущика, за яким би сховатись, щомиті сподіваючись нападу, але ніхто не нападав. Високо над ними страшно гули високовольтні дроти, але П’ятий запевнив, що той гул аніскілечки їм не зашкодить, і вони пройшли попід лінією електропередачі. Тепер вони лежали під бруслиною й стомлено принюхувались до цієї незнайомої, дуже відкритої місцевості.

Покинувши колонію-пастку, кролі ще дужче згуртувалися, стали обачніші, кмітливіші, витриваліші. В цьому невеличкому загоні всі навчилися розуміти одне одного, звикли діяти узгоджено. Сварок більше не було. Страшна правда засильцьованої колонії потрясла їх, стала суворим уроком. Усі цінували здібності кожного, розуміючи, що вижити можна лише при чіткій взаємодії. Тоді, стоячи над непритомним Кучмою і гадаючи, що той загинув, кожен з них, як і Ожина, думав, що з ними тепер буде. Коли б не Ліщина, Ожина, Жостір та Чашечка, Кучма й справді загинув би. Та й, зрештою, таке міг витримати лише Кучма — будь-хто інший з них на його місці перестав би бігати. Тепер ніхто більше не сумнівався в силі Кучми, інтуїції П’ятого, розумі Ожини й авторитеті Ліщини.

Найтяжче з усіх доводилось Суниці. Від горя він отупів і став дуже необережний. А ще ж йому було соромно за ту негарну роль, яку він зіграв у колонії. Суниця боявся признатися своїм новим друзям, який він лінивий, зманіжений і звиклий до розкішних харчів. Він не нарікав, одначе, й видно було, що він твердо вирішив терпіти всі злигодні, аби його не прогнали. До того ж він краще за наших кролів знав лісові хащі і в нетрях виявився навіть корисним.

Кучма став не такий деспотичний. Побувавши в сильці, він ослаб і притих. Уперше в своєму житті Кучма відчув, що йому треба бути поміркованішим та обачнішим.

Коли сонце торкнулося хмарного поясу на небокраї, Ліщина вислизнув з-під бруслинового гілля й уважно оглянув нижню частину схилу. Тоді задивився поверх мурашників на оголену вершину, що височіла вгорі. Слідом за ним вилізли П’ятий і Жолудь. Вони заходилися скубти листочки еспарцету, що латками ріс поруч.

— Отже, П’ятий, ти радиш нам видертися на найвищий пагорб і знайти прихисток на його вершині? — спитав він.

— Саме так, Ліщино.

— Але ж це дуже далеко, високо! Я навіть не бачу звідси вершини. Там, певне, голо й холодно!

— А в землі тепло, і грунт легкий, тож ми без труднощів вириємо собі нори, як

тільки знайдемо підходяще місце.

— Перш ніж усім гуртом дертися на великий пагорб, треба його обстежити, — сказав Ліщина. — Я піду на розвідку й хутенько повернуся. А ви тим часом відпочиньте, попасіться.

— Сам-один ти не підеш, — твердо мовив П’ятий.

Всі як один, попри втому, виявили палке бажання піти разом із Ліщиною, і ватажок відібрав Кульбабу й Козельця, які виглядали не такими стомленими. Утрьох вони помалу рушили нагору.

Трьох розвідників особливо пригнічувала відкритість місцевості, а також їхня неспроможність бачити далеко вперед у високій, густій, пронизаній сонцем траві. Звичні бігати по траві, а не продиратися крізь неї, вони посувалися далі й далі серед комашиної метушні й палахкотливого вечірнього світла. Хвилями коливалася довкола трава. Вони обережно виглядали то з-за мурашників, то з-за кущиків конюшини, сподіваючись уздріти жадану вершину, та ледве вискакували на одне узвишшя, як попереду, ще вище, виростало друге. Ліщині здавалося, що ці місця зручні насамперед для ласиць і сов. Червнева заграва обагрила півнеба, аж до зеніту. Ліщина, як більшість диких звірів, не звик дивитися вгору на небо. Для нього небо зводилося до ламаної лінії небокраю, де видніли дерева, живоплоти. А тут, задерши голову догори, він побачив, як понад пагорбом безшелесно мчать червонясті купи хмар. Цей мовчазний, невпинний рух хмарних мас усе в одному напрямку непокоїв кролячу душу. Адже кролі, трави, дерева рухаються зовсім не так! Хмари — жителі зовсім іншого світу…

«О Фрітху! — подумав Ліщина, на мить повернувши голову до заграви на заході. — Невже ти послав нас сюди, щоб ми жили серед хмар? Якщо ти й справді сказав П’ятому йти сюди, допоможи мені не зневіритися в ньому!»

Цієї миті він побачив, як Кульбаба, що забіг далеко вперед, вискочив на мурашник, забовванівши проти неба. Стривожено кинувся він до товариша.

— Злізь, Кульбабо! — гукнув він. — Чого ти усівся там на видноті?

— Бо звідси все видно! — радісно закричав Кульбаба. — Іди й подивися! Звідси видно весь білий світ!

Ліщина вискочив на інший мурашник і сів на задні лапи, як Кульбаба. Він одразу збагнув, що вони нарешті досягли вершини великого пагорба. Сидячи над морем трави, кролі бачили далеко навсібіч. У навколишньому просторі не було нікого. Якби хтось, чи кріль, чи людина, спробував піднятися на пагорб, вони б його враз побачили. А за їхніми спинами, де кінчалася земля, починалося небо.

Вітер кошлатив їхнє хутро й колихав траву, що пахла чебрецем і суховершками. Кругом була така воля, панувала така чудесна тиша! Від висоти, й далини, і близького неба у кролів закрутилися голови, й вони радісно застрибали у вечоровому промінні.

— О Фрітху на пагорбах! — вигукнув Кульбаба. — Мабуть, ти створив цей край зумисне для нас!

— Може, Фрітх створив його для нас, але П’ятий умовив нас іти сюди, — сказав Ліщина. — Ми його привітаємо, як вийдемо всі сюди, П’ятого-ра!

— А де подівся Козелець? — спитав раптом Кульбаба.! —

Ніде, хоч скільки вони видивлялися, Козельця не було видно. Кролі оббігли невеличкий пагорок, але натрапили тільки на мишу-полівку, що вилізла з нірки й гризла насіннячко.

— Мабуть, побіг наниз, — припустив Кульбаба.