Небезпечнi мандри
Шрифт:
Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.
— Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?
— Ліщина, — виправив Головного Ліщина.
— Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг…
— Мій брат.
— Твій брат, — повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» — Будьте як дома. Покуштуйте салати.
Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі
— Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний. — Скажіть, чим я можу вам допомогти?
— Пане, — трохи невпевнено почав Ліщина, — це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.
— Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено. — А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.
— Не знаю, — відказав П’ятий. — A-але це щось д-ду— же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе, — не до ладу закінчив він.
Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:
— Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?
— Тікати! — випалив П’ятий. — Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!
Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:
— Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?
— Бачите, пане, — пояснив Ліщина, — мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.
— Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний… гм, юний… твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?
— Вони послухаються вашого наказу, — уставив П'ятий.
— Дуже мило з твого боку, — відрізав Треара. — Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж…
— Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий. — Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.
— Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина. — Часом таке находить на нього. За хвилину
— Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?
Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».
Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».
3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ
— Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?
Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову навів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.
— Сам не знаю, на що я розраховував, — одказав Ліщина. — Досі я ще ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».
— То ти певен, що нам і справді є чого боятися?
— Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.
Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.
— Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина. — Звільнився з вартування?
— Таки звільнився, — відповів Кучма, — і чи не назавжди.
— Та що ти кажеш?
— Я кинув Оуслу — ось що я кажу.
— Не через нас?
— Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці, — так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.
— Скоро нікому буде красти салату, — спокійно мовив П’ятий.
— Ага, то це ти П’ятий? — тепер помітив його Кучма. — А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?
— Правда, — відповів П’ятий. — Коли б це було неправдою!
— Отже, ви покидаєте колонію?
Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.