Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Ми з П’ятим вирушаємо увечері, — повільно мовив Ліщина. — Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.
— Добре, — сказав Кучма. — То боріть і мене з собою.
Чого-чого, а негайної підтримки когось із Оусли Ліщина аж ніяк не сподівався. Йому подумалось, що Кучма придасться їм у скруті, але дійти згоди з ним буде нелегко. Щоб він виконував накази, навіть прохання якогось крайнього? «Дарма що він з Оусли, — подумав ще Ліщина. — Хай-но ми опинимося за колонією, і я не дозволю Кучмі сваволити, а то навіщо й тікати?» А вголос
— Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.
І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:
— Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там — ласиці, посередині П’ятий — як нам п’ятами накивати?
Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.
— Якщо П'ятий каже правду, — мовив Ліщина, — то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.
— Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями, — сказав Кучма. — Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?
— Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він, — пояснив Ліщина. — Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле — більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.
4. В ПУТЬ!
Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій — кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.
Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.
— Хто там? — спитав він. — Кульбаба?
— Ні, я Козелець! — відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них. — Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували
Ліщина пригадав Козельця — вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.
— Треба чимшвидше рушати! — сказав Кульбаба. — Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» — причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо. сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.
— Я не виню тебе, — відповів Ліщина. — Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.
Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний, ще й завзятий; йому б іще трохи ваги — і прийняли б його до Оусли.
«Тільки нетерплячий трохи, — думав Ліщина. — А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».
Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно — це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.
Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль — чи двоє? — біг від лісу.
За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари, — він тільки перший місяць служив у Оуслі.