Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Тут ні в якому разі не можна зупинятись, Ліщино-ра! — заявив він. — Жоден Великий Патруль не отаборився б тут! Це — край лисиць! Треба якнайдалі відійти звідси, поки не споночіло!
У Кучми вже півдня як нило поранене плече, і він був не в гуморі. Йому здалось, що Чорнобіль виставляв себе розумником за чужий рахунок. Якщо в суперечці гору візьме він, доведеться всім, таким потомленим, тюпати далі, аж поки дістануться до задовільного, відповідно до ефрафанських мірок, місця. Там буде ніскільки не безпечніше, ніж тут, у цьому гаю, але зате Чорнобіль зіграє роль мудреця, що вберіг їх від лисиці, яка, певне,
— В будь-якій горбистій місцевості завжди водяться лисиці, — роздратовано кинув Кучма. — Чому цей гайок видався тобі лисячим царством?
Чорнобіль надто вже хотів бути тактовним із Кучмою, тож і відповідь дав зовсім не найкращу:
— Я не можу достеменно сказати чому! Просто у мене зародилась велика підозра, але мені тяжко пояснити, з чого вона виникла.
— Ах, у нього зародилась підозра! — перекривив ефрафанця Кучма. — Чи ти бачив лисячі сліди? Чув запах? Чи таке тобі наспівала зелена мишка, сидячи під поганкою? Чи знаєш ти, Чорнобілю, що цього літа, поки ми ще не мали щастя користуватися твоїм досвідом, ми стільки ходили полями, лісами, пустищами, пагорбами й не втратили жодного кроля?
— Я тільки проти риття нір, — примирливо сказав Чорнобіль. — Свіжі нори помітні, привертають увагу елілів.
— Облиш його, — попросив Ліщина Кучму, хоч той уже розтулив рота, щоб відповісти. — Не на те ж визволяв ти його з Ефрафи, щоб тепер збиткуватися з нього! Слухай, Чорнобілю! Певне, мені доведеться вирішити цю суперечку. Мабуть, твоя правда: лишатися тут ризиковано. Але скільки ми в дорозі, стільки й ризикуємо весь час, а безпеку знайдемо аж у своїх норах! Усі так потомилися, що треба день-два відпочити. Чом би й не тут, у цьому гайку?
Поки зайшло сонце, кролі вже й вирили кілька нір. Після ночівлі під землею всі почулися набагато здоровішими. До самого вечора панував святковий настрій. Ліщинина нога вже не так боліла, і Кучма подужчав, повеселів. Кролиці, які ще два дні тому були худі й кістляві, тепер поповніли, погарнішали.
Наступного ранку кролі повиходили на пізній сильфлай. Легкий північний вітерець задував просто в нори. Дзвіночок, що вийшов на повітря останній, клятвено запевнив товаришів, що вітерець несе виразний кролячий запах.
— Це там старий Падуб тисне на свої залози під підборіддям — подає нам знак, Ліщино-ра! — сказав він, а продовжив віршиком:
Ой, кріль дома чхнув! А я почув — Як мене мандри стомили!..А Ліщина докінчив за нього:
Він там сидить, На стежку глядить І мріє про подругу милу!— Так не годиться, Ліщино-ра! — заявив Дзвіночок. — у Падуба там аж дві кролиці!
— Хатні, — уточнив Ліщина. — Сподіваюсь, вони там досі зміцніли, меткіші стали, але все одно вони ніколи не зробляться такими, як дикі кролі! Глянь на ефрафанок! Як вони зараз бігають, які щасливі, коли їх ніхто не стереже! Подивися хоч би на тих двох красунь, що зайшли он під крутизну. Вони ж… О, Фрітх на небі!
Руда, схожа
Ліщина й Дзвіночок опинилися в одній норі з Чорнобилем. Ефрафанець був стриманий і діловитий.
— Бідолашка! — сказав він. — Бачите, у них ослаблені природні інстинкти від життя в мітці. Додумались: пастися під кущами з навітряного боку! Але ось що я вам пораджу, Ліщино-ра: якщо тут не дві гомби (а це вже була б велика біда!), нам треба до ні-Фрітха, не пізніше, забратися звідси. Та гомба якийсь час не полюватиме. Треба якомога швидше рушати!
Висловивши свою згоду, Ліщина без зволікань скликав усіх докупи. Швидкими перебіжками кролі подалися на північний схід попід ланом половіючої пшениці. Ніхто не говорив про загиблу. Так вони лишили позаду три чверті милі, поки Ліщина з Кучмою зупинились перепочити трохи й переконатися, чи ніхто не відстав. Коли надбігли Чорнобіль і Хізентлай, Кучма спитав ефрафанця:
— Адже ти попереджав нас, що так станеться, хіба ні?
— Попереджав? — перепитав Чорнобіль. — Не розумію!
— Про те, що може наскочити лисиця!
— Таки не пригадую… Та й хто з нас міг те передбачити? Зрештою, пропала одна кролиця — невелика втрата!
Кучма вражено витріщився на нього, але Чорнобіль, чи то не бажаючи наголошувати на своїх словах, чи то щоб урвати розмову, просто почав скубти траву. Спантеличений Кучма відійшов і собі став пастись біля Хізентлай і Ліщини.
— Куди це він хилить? — не втерпів Кучма за хвилину. — Ви ж усі свідки, як він застерігав нас дві ночі тому, що може наскочити лисиця! А я грубо з ним повівся.
— В Ефрафі, — сказала Хізентлай, — якщо кріль дасть старшому пораду й ту пораду відкинуть, він про це негайно забуде, мовби й не казав нічого. Чорнобіль прийняв рішення Ліщини, і то вже байдуже, до чого це призвело. Просто він нічого не радив — і край!
— Так, це може бути, — погодився Кучма. — Ефрафа! Нікчемні мурашки під проводом собаки! Але ж ми не в Ефрафі! Невже він таки й справді забув про своє попередження?
— Може, й забув. Але хоч би й не забув, ти нізащо не доб’єшся від нього признання, що він попереджав. Казатимеш йому, що він слушно застерігав, а він тебе й слухати не стане. Це для нього все одно, що справити нужду в норі.
— Ти теж ефрафанка. Невже й ти так думаєш?
— Я кролиця, — відказала Хізентлай.
Десь опівдні кролячий загін наблизився до Цезаревого Пояса. Кучма перший впізнав це місце.
— А знаєш, кролицю спіймала та сама лисиця, що гналась тоді за мною! — сказав він Ліщині. — І як я про це не здогадався!
— Заспокойся, Кучмо! — сказав Ліщина. — Ти сам добре знаєш, чим ми всі завдячуємо тобі. Он кролиці всі думають, що тебе послав Ель-аграйра, щоб ти визволив їх із Ефрафи. А в сьогоднішній нашій втраті я винен не менше за тебе… Але я і на мить не припускав собі, що ми вернемося додому без втрат. Недолічилися двох кролиць, а я розраховував на гірше. Якщо ми наддамо ходи, то на вечір будемо вже в Сотах. Забудьмо про ту гомбу, Кучмо… А це хто?