Небезпечнi мандри
Шрифт:
Шістнадцять кролів і десять кролиць колонії складали досить щасливе товариство. Час від часу хтось із кимось мав сутичку, але серйозних боїв не було. Дзвіночок залюбки примовляв, що всі незадоволені можуть іти собі до Ефрафи. Кролиць усе тішило, то коло них щасливішали й кролі. Аж Ліщина якогось вечора зауважив, що йому, Головному Кролеві, далебі нічого й робити, адже все вже вирішено й ніяких суперечок не треба залагоджувати.
— А ти вже подумуєш про зиму? — нагадав йому Падуб.
П’ятеро кролів, а з ними Конюшина, Хізентлай і Вільтуріль, паслися собі на осонні, поки ще не зайшло сонце.
— Тут, на височині, буде, може, й холодніше, ніж усі ми звикли, — сказав Ліщина. — Але грунт такий
— А чом би й зараз не послухати казки? — запропонував Дзвіночок. — Давай, Кульбабо! «Як я мало не відстав від човна»…
— Ти про історію «Як Звіробій пошився в дурні»? — сказав Кульбаба. — Ні, я не осмілюся розповісти про таке — це ж історія для Кучми! От зимову казку справді приємно послухати такого спечного вечора! Я саме згадав одну таку — чув колись її, та ніколи не розказував. Хтось із вас, може, й чув її, а хто й ні. Це казка про Раусбі-Вуфа та фею Песю-Фесю.
— Починай! — сказав П’ятий. — Тільки не засушуй, щоб була соковита!
— Жив собі великий кріль, — повів Кульбаба. — І жив собі малий. І жив кролячий князь Ель-аграйра. І от ударив такий мороз, що сніг замерз на вусах у нашого повелителя. Земля і на поверхні і в норах стала така тверда, що можна було поранити об неї лапи, а вільшанки перегукувалися з гаю в гай: «Це мій куточок! Лети й голодуй на своєму!»
Якогось вечора, коли Фрітх, великий, червоний, скочувався за обрій із зимного неба, Ель-аграйра з Трусь-трусем дибали, тремтячи, по мерзлій траві, хапаючи то тут, то там листочок, щоб перебути ще одну довгу ніч під землею. Трава була колюча й несмачна, мов сіно, але обидва старались, як могли, наїстись ще й у нору з собою взяти. І тоді Трусь-трусь запропонував: а що коли ризикнути разочок — побігти через поля та до села, та й перевідати найбільший в околиці город? Господар жив у будинку в одному кінці города, він викопував чи вирізував багато-багато тих чи тих овочів і, повантаживши їх на грудуділь, кудись вивозив. Аби вберегти овочі від кролів, господар обніс город дротяною огорожею. Та Ель-аграйра, коли хотів, завжди знаходив лазівку, хоч це було й небезпечно, бо господар мав рушницю, часто стріляв голубів та сойок і розвішував потім їхні тушки.
«Але нам треба боятися не тільки рушниці! — мовив Ель-аграйра, обмірковуючи похід на ферму. — Треба ще берегтися того клятого пса — Раусбі-Вуфа!»
А Раусбі-Вуфом звали пса того городника. І треба вам сказати, що з усіх псів, які будь-коли лизали руку господарю, цей був найосоружніший, найлихіший і найбридкіший. Це було волохате здоровило, навіть очі в нього заросли вовною. Головним його завданням було охороняти овочевий город, особливо вночі. Звісно, сам Раусбі овочів не їв, і можна було подумати, що час від часу він дозволятиме голодним звірятам ухопити листочок салати чи потягти морквинку й не кине при цьому лихого слова. Та де там! З вечора до ранку Раусбі, мов несамовитий, гасав кругом города. Мало йому було, що до того города не сміли підступити інші люди й хлопчаки, то він накидався на всяку тваринку, яку там заставав: ганяв пацюків, кролів, зайців, мишей, ба навіть кротів. А кого спопаде, то й задавить! Як тільки вчує порушника, так зайдеться гавкотом, так і мчить туди, а кріль, раденький, що Раусбі його вчасно попередив своїм гавканням, устигне тим часом накивати п’ятами.
Раусбі-Вуф славився як неперевершений пацюколов. Господар так уже його скрізь хвалив та виставляв, що пес страшенно запишався-завеличався і сам повірив, ніби він — найкращий у всьому світі ловець пацюків.
Їв він дуже
«Невже ми не обдуримо разочок Раусбі-Вуфа? — сказав Трусь-трусь. — Треба тільки пильнувати, щоб могти вчасно втекти!»
Тож Ель-аграйра й Трусь-трусь подалися через поля до села. Здаля вони побачили господаря городу: попахкуючи білою паличкою в роті, він зрізував ряд за рядом мерзлу капусту. Раусбі-Вуф крутився коло нього, виляв хвостом і кумедно вистрибував. Наскладавши багато головок капусти в якусь штуку на колесах, чоловік повіз урожай додому. Він вертався на город кілька разів, а звізши всю капусту до будинку, почав заносити її досередини.
«Як ти гадаєш: нащо він це робить?» — спитав Трусь-трусь. «Мабуть, він хоче, щоб за ніч із капусти вийшов мороз», — відповів Ель-аграйра. «Правда, капуста буде ще смачніша, коли з неї вийде мороз? — спитав Трусь-трусь. — Хотів би я покуштувати такої капустиці! Та дарма. Зайдімо з цього краю, поки Раусбі далеко!»
Та не встигли кролі гризнути хоч один капустяний листочок, як Раусбі вчув їх і з гавкотом кинувся на другий кінець города. Вони ледве встигли врятувати свої кожушки.
«Бр-р-рудні твар-р-рючки! — лаявся вслід їм пес. — Як-як-як ви посміли поткнути на гор-гор-гор-р-род свої р-р-рила? Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!»
«Нікчемний негідник! — вигукнув Ель-аграйра, коли вони, облизня спіймавши, трюхикали до своїх нір. — Як він мені обрид! Не знаю ще, як це у нас вийде, але — присягаюся Фрітхом та Інле! — не встигне розтанути цей сніг, як ми поїмо всю їхню капусту, ще й того Раусбі вберемо в дурні!» — «Чи не надто сильно сказано, володарю? — зауважив Трусь-трусь. — Після стількох славних діл жаль буде, коли ти проміняєш свою голову на головку капусти!» — «Я просто не пропущу своєї нагоди!» — відповів на те Ель-аграйра.
Наступного дня Трусь-трусь нюшкував край дороги, коли це мимо промчав грудуділь. У грудуділя ззаду були двері, й ті двері розчинились. Всередині в грудуділі лежали якісь мішечки (такі мішечки люди часто лишають на полях), і один мішечок випав на дорогу. Сподіваючись, що там щось їстівне, Трусь-трусь підбіг і понюхав, але розчарувався: в мішечку було якесь м’ясо! Прийшовши додому, він розказав про цю пригоду Ель-аграйрі.
«М’ясо? — перепитав Ель-аграйра. — І воно ще там лежить?» — «Звідкіля мені знати? — здивувався Трусь-трусь. — Та й нащо воно тобі? Гидотна!» — «Мерщій веди мене туди!» — звелів Ель-аграйра.
Коли кролі прибігли на дорогу, мішечок із м’ясом усе ще лежав на місці. Ель-аграйра перетяг його в канаву й там зарив.
«Але яка з нього буде там користь, володарю?» — не вгавав Трусь-трусь. «Я ще не знаю, — відказав Ель-аграйра, — але якась користь та буде, якщо пацюки не доберуться! Ходімо додому, бо вже сутеніє!»
Дорогою вони натрапили на стару чорну покришку для коліс грудуділя, яку люди викинули в канаву. Якщо ви бачили ці речі, то знаєте, що ті покришки схожі на величезні чорні гриби: вони такі гладенькі, тверді й пружні, відворотно тхнуть і їсти їх не можна.
«Знаєш, нам треба відгризти чималий шмат від цієї речі! — зараз же заявив Ель-аграйра. — Це мені потрібне!»
Трусь-трусь подумав, чи не схибнувся його володар, але змовчав. Та річ була добряче потерта ще й підгнила, тож скоро вони відгризли шмат завбільшки з кролячу голову. Смак тієї штуки був жахливий, але Ель-аграйра дбайливо, мов щось хороше, доніс її до нори. Цілий вечір він одгризав від шматка маленькі шматочки, і після ранкового сильфлаю робив те саме до ні-Фрітха. А тоді розбудив Трусь-труся, покликав його на світло й показав те, що лишилося від шматка покришки.