Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Добрий план, Кучмо! — похвалив Ліщина. — Приготуй Звіробоєві теплий прийомчик!
Кучма почав пояснювати Срібному та Падубові, де і як вести оборонні роботи, а Ліщина послав Вероніку в північну частину Сотів, наказавши слухати й доповідати, як просуваються вглиб ефрафанські копачі. Наскільки він зрозумів, невелика була різниця, де спершу обвалиться стеля: в тому кутку чи в цьому, але він хотів підбадьорити інших, показати, що Головний Кріль думає і все робить для порятунку колонії.
— Не можна розвалювати цих земляних стовпів-опор, Кучмо! — сказав Падуб. —
— Знаю, — відповів Кучма. — Нам треба вгризатися в глухі стіни наших спалень! А вигребену землю горніть сюди, засипайте проходи між стовпами! Між нами й ворогом виросте стіна!
Після успішного здійснення ефрафанської операції Кучмин авторитет піднявся надзвичайно високо. Бачивши, що ватажок їхньої Оусли не підупав духом, колоністи ревно заходились виконувати його вказівки. Колишня колонада помалу перетворилась на товсту суцільну стіну. Робота наближалась до кінця, й кролі вирішили перепочити, коли Вероніка повідомив, що ворог перестав рити підкоп у північній частині Сотів. Ліщина пішов, видерся на приступку, де сидів Вероніка, й поприслухався сам. Тут і справді запанувала тиша. Тоді він пішов до південного кутка Сотів.
«Що станеться з нами до завтрашнього ні-Фрітха?» — думав Ліщина. А він сам, Ліщина, чого він добився з усіма його премудрими задумами? Невже вони пройшли і моторошне пустирище, і засильцьовану колонію, й крижані купелі в річках тільки на те, щоб загинути від пазурів генерала Звіробоя? Ні, вони не заслужили на таку долю! Не до такого кінця повинна була вивести їх та хитромудра стежка, якою вони йшли! Але що могло зупинити Звіробоя? Що могло врятувати їх? Ніщо! Хіба якби щось жахливе упало ефрафанцям на голову — але що? звідки?..
— Шарг-шарг! Шарг-шарг! — дедалі виразніше чулося згори. Поночі переходячи залу, Ліщина наштовхнувся на якогось кроля, що тихо сидів під щойно зведеною земляною стіною. То був П’ятий.
— Ти не працюєш? — неуважливо спитав Ліщина.
— Ні, — відповів П’ятий. — Я слухаю.
— Тобто слухаєш, як ті риють?
— Ні! Я намагаюсь розчути щось таке, чого ви всі не чуєте! Тільки ж і я не чую… Але воно близько. Глибоко. Летить листя, я падаю… глибоко… Я йду геть, Ліщино… йду геть… — Голос його зробився тихий і сонливий. — Падаю. Але ж холодно, холодно…
В темній залі стояла задуха. Ліщина схилився над П’ятим, штовхаючи носом його в’яле тіло.
— Холодно! — знов пробурмотів П’ятий. — Як-як-як холодно! — І замовк надовго.
— П’ятий! — гукнув Ліщина. — П’ятий, ти чуєш мене?
І раптом із вуст П’ятого вирвався якийсь жахливий звук. Почувши його, всі мешканці колонії підскочили з моторошного ляку. Кріль не міг видати такий звук! Такий грубий, зовсім неприродний… Кролі кинули роботу, позавмирали де хто був. Завищала якась кролиця.
— Бр-р-рудні твар-р-рючки! — мовби гавкав П’ятий. — Як-як-як ви посміли поткнути сюди свої р-р-рила! Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!
Хекаючи, Кучма прорвався до зали крізь насипану стіну.
— Ради Фрітха, змусь П’ятого замовкнути, Ліщино! А то всі збожеволіють! — одним
Тремтячи від страху, Ліщина дряпнув кігтями бік П’ятого.
— Прокинься, П’ятий! Прокинься! — Але той вже лежав у важкому забутті.
В Ліщининій пам’яті загойдалися, закивали на вітрі зелені гілки. Щось там проглядало між тим гіллям… Що ж то? Він відчув воду — і страх. І раптом на мить цілком виразно побачив купку кролів на березі річки… світанок… і вони прислухаються до гавкоту пса та сварливого крику сойки, які долинають із лісу… «На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись! У лісі великий собака, що зірвався з прив’язку!..»
Дув вітер, дерева трясли міріадами листків… Раптом річечка пропала… Ліщина знов був у Сотах, навпроти нього стояв Кучма, а між ними лежало нерухоме тіло П’ятого. Шкрябання нагорі стало голосніше й ніби наблизилось.
— Кучмо! — сказав Ліщина. — Будь ласкав, швидко зроби, що я попрошу тебе! У нас майже не лишилось часу. Я йду до Кегаарового ходу, а ти зараз же приведи мені туди Кульбабу й Ожину!
Жостір усе так само стояв на своєму посту, де кінчався Кегаарів хід. Коли закричав П’ятий, він не зрушив з місця, але серце його калатало. Він і ще троє кролів мовчки обступили Ліщину.
— Я дещо придумав, — сказав Ліщина. — Якщо мій план спрацює, то одним махом раз і назавжди із Звіробоєм буде покінчено. Але пояснювати ніколи. Дорога кожна мить! Кульбабо й Ожино, ви йдете зі мною. Вискакуйте з цього ходу й мчіть через ліс, а тоді — в долину, на північ! Ні в якому разі не зупиняйтесь. Ви біжите швидше за мене — зачекайте мене біля залізного дерева на долині!
— Але ж, Ліщино… — почав був Ожина.
— Як тільки ми побіжимо, — обернувся Ліщина до Кучми, — ти закидай землею цей хід і сховай всіх за своєю стіною. Коли вдеруться сюди, стримуй їх скільки зможеш! Не піддавайся ні силі, ні умовлянням! Ель-аграйра підказав мені, як урятувати колонію!
— Але ж куди ти, Ліщино? — спитав Кучма.
— На ферму — перегризти ще один мотузок! А зараз ви двоє — за мною! Не зупинятись, хоч би що там було, аж поки не опинитеся на долині! Як наскочите на ворогів — не бийтеся, біжіть тільки вперед!
Не мовивши більше й слова, він кинувся вгору тунелем і далі — в ліс, а по п’ятах за ним помчали Ожина й Кульбаба.
45. ЗНОВУ ФЕРМА
Звіробій, весь у жовтих плямах від призахіднього місяця, стояв під пагорком, а перед ним трусилися Будяк і Жовтило.
— Вас поставлено біля того виходу не на те, щоб ви слухали! — вичитував генерал солдатам. — Ви повинні були затримувати всякого, хто б надумав прорватися і втекти! Ні під яким приводом ви не повинні були покидати пост! Зараз же на місце!
— Даю вам слово, пане, — ледь роздратовано відповів Будяк, — що там у них сидить якийсь звір! Ми обидва чули, як він вив!
— А запах його ви чули? — спитав Звіробій.
— Ні, пане! Не бачили також ні слідів якихось, ні посліду. Але ми обоє чули виття якогось звіра — не кроля!