Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Тлайлі! — сказав він. — Ми там відкрили один вхід. Зараз я введу сюди стільки солдатів, що вони вмить розберуть цю стіну що в чотирьох місцях. Тож виходь по-доброму!
Після хвилинного мовчання Тлайлі відповів глухим, уривчастим голосом, але цілком виразно:
— Мій Головний Кріль наказав мені захищати цей хід, і поки він не відмінить наказу, я не зрушу звідси!
— Його Головний Кріль?! — повторив, вирячивши очі, Вербена.
Досі ні Звіробою, ні будь-кому з його офіцерів і на думку не спадало, що не Тлайлі, а хтось інший міг бути Головним Кролем цієї колонії. Але, певне, він не брехав! Його слова мали таку силу переконання, що ефрафанці повірили зразу. А якщо сам Тлайлі не був Головним Кролем,
Раптом Звіробій відчув, що з-поза його спини десь щез Будяк.
— Де це пропав той молодий-зелений? — спитав він у Вербени. — Тягни його назад!
Але за хвилину підбіг не Будяк, а Жовтоцвіт.
— Перепрошую, пане! — звернувся він. — Будяк щойно поліз нагору відкритим тунелем. Я думав, що то ви послали його з дорученням, і не спитав його, куди й чого він біжить. Слідом за ним ушилися і двоє моїх солдатів — сам не знаю чому!
— Ось я їм покажу! — закричав генерал. — Ану за мною!
В голові у нього миттю визрів новий план дій. Всіх солдатів і офіцерів, усіх, кого тільки він привів сюди, треба загнати вниз і розкопати всі засипані землею ходи в цій стіні. Що ж до Тлайлі, то краще облишити його, де він є, та й не згадувати про нього більше! Надалі слід уникати боїв у вузьких тунелях, а коли нарешті з’явиться жахливий Головний Кріль, треба кагалою накинутися на нього, витягти в залу й там розправитися з ним.
Він обернувся, щоб перейти Соти, й раптом завмер, витріщивши очі. У плямі світла під пробитою стелею стояв кріль — не ефрафанець, генерал його не знав. Він був такий малий і напружено широко розплющеними очима розглядався довкола, от ніби кроленя, що вперше у житті вилізло з нори на поверхню. Ось він підніс тремтячу передню лапку й провів нею по писку.
— А це що за мана? — спитав генерал Звіробій.
— Це… це, мабуть, той самий кріль, що лежав тут, пане, — відповів Жовтоцвіт. — Ми ще тоді були подумали, що він дохлий!
— Ах, он воно що! — протяг Звіробій. — Що ж, Вербено, цей буде якраз по твоїх зубах, еге ж? Із цим ти вже впораєшся, не сумніваюсь! Та не зволікай! — наказав знущально, бо Вербена вагався, не знаючи, серйозно говорить генерал чи жартує.
Вербена знехотя рушив уперед. Навіть йому не до вподоби припав цей знущальний наказ: убити кроленя, яке ще не отямилося після тхарну. А малий тільки дивився на Вербену своїми повними скорботи очима. Ні, це не був погляд переможеного чи жертви. Під цим поглядом Вербена зупинився нерішуче, й довго два кролі дивилися один на одного в промінні непевного світла, що пробивалося у вилом. І нарешті дуже тихо, але без жодної признаки страху дивний малий кріль мовив:
— Я жалію вас усім своїм серцем! Але ви не виніть нас, бо це ви прийшли, щоб нас повбивати!
— Не винити вас? — перепитав Вербена. — В чому?
— У вашій смерті! Повірте, мені так жаль, що ви загинете!
За час своєї роботи в поліції Вербена наслухався передсмертних проклять від в’язнів, що вельми часто погрожували надприродною відплатою, десь так, як Кучма проклинав Звіробоя в ту пам’ятну грозу. Але Вербена не був би начальником поліції, коли б такі речі справляли на нього хоч якесь враження. Він і зараз був готовий почути щось таке глузливо-лайливе, адже що ще лишалося сказати будь-якому кролеві в передсмертну хвилину? Він не зводив очей із цього незбагненно-дивного супротивника — єдиного, з ким Вербені довелося зіткнутись за цю довгу ніч облоги, — і жах опосів його. Жах несли ці слова, тихі й невблаганні, що впали, мов холодні сніжинки в краю, де нема притулку. Начальникові поліції причулося, ніби в темних закутках цієї чужої нори зашепталися лиховісні привиди, він розпізнав давно забуті голоси в’язнів, кого тільки пришилось йому
— Облиш мене! — закричав Вербена. — Пусти мене!
Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.
Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив:
— Ой, пане, кажуть, що тутешній Головний Кріль величезний — більший за зайця! А ще ж чули, як у них вила якась звірина…
— Замовкни! — звелів генерал. — Іди за мною!
Кліпаючи очима від сонця, генерал вийшов на пагорок. Ефрафанці, що сиділи довкола в траві, з острахом витріщалися на нього, насилу впізнаючи свого генерала. Ніс у Звіробоя був роздертий, одна повіка порвана, вся морда заюшена кров’ю. Він не міг ступити на одну лапу й хитався з боку на бік.
— Нам лишилося зробити одне діло, — сказав Звіробій. — Ми з ним швидко впораємось! Там, унизу, є така ніби стіна…
Він помовчав, відчувши мовчазну нехіть і страх у своїх солдатів. Пильно глянув на Жовтила, що дивився кудись удалину. Двоє інших кролів бочком-бочком відступали у високу траву.
Зненацька з-за узлісся вихопився капітан Горицвіт. За буковим гаєм пролупав пронизливий, моторошний зойк. Тієї самої миті двоє чужих кролів, біжучи разом, промчали через пагорок у гай і шаснули в один із засипаних знизу тунелів.
— Тікайте! — крикнув Горицвіт, тупнувши лапою. — Рятуйтесь!
Він промчав крізь юрбу кролів і щез за шпилем. Ефрафійці безтямно заметались, кинулися врозтіч. П’ятеро пострибали в розкопаний тунель, ще кілька метнулися в гай. Та більшість ще й не встигла розбігтись, як просто в їхню гущу звідкілясь плигнув здоровенний чорний собака. Пес хапав, шматував, кидався то сюди, то туди, мов лисиця, що залізла в курник.
Тільки Звіробій не втік, а став до бою. В той час як його воїнство розбігалось хто куди, він зостався де був; наїжившись і люто гарчачи, вискалив закривавлені ікла й виставив закривавлені пазурі. Пес, зіткнувшись з ним мордою до морди, спочатку навіть трохи злякався. А тоді стрибнув уперед. Ефрафанська Оусла, тікаючи, чула нестямно-пронизливий крик свого генерала:
— Назад, йолопи! Гуртом на собаку! Назад, до бою!
48. «БОГИНЯ ІЗ МАШИНИ»
Коли Люсі прокинулась, у кімнаті вже було зовсім світло. Вікна не були затулені гардинами, а шибка одного розчиненого вікна посилала сонячного зайчика: Люсі то ловила, то губила його, ледь повертаючи голову на подушці. У листі в’язів воркувала горлиця, але не вона розбудила Люсі. То був якийсь інший, різкий звук — частина сну, що, коли вона прокинулась, випарувався, мов вода з тазика. Може, пес загавкав? Але зараз панувала тиша, в якій були тільки той сонячний зайчик та воркування горлиці, — наче перші мазки пензля на аркуші паперу, коли ще не знаєш, який вийде малюнок. Чудовий ранок!.. Щось той зайчик більше не ловиться — значить, сонце помандрувало далі. Що ж сьогодні буде? Четвер — базарний день у Ньюбері, й тато поїде туди. А до хворої мами приїде лікар. Якщо лікар не поспішатиме, то побалакає з Люсі. Лікар спочатку здається трохи чудним, але насправді він такий милий дідусь!
Раптом тишу розірвав новий пронизливий звук — щось відчайдушно пищало! Люсі вискочила з ліжка й кинулася до вікна. Пищало начебто під самим вікном… Перегнувшись через підвіконня, аж ноги її відірвалися від підлоги, Люсі глянула на подвір’я. Біля будки сиділа Смугастенька й щось тримала лапами. Чи не пацюка?
— Смугастенька! — гукнула Люсі. — Що ти спіймала?
Почувши голос дівчинки, кішка на миті, підвела голову, але й не подумала випустити з лап здобич. То був не пацюк, а кріль! Бідолаха лежав на боці біля будки й тільки безпомічно борсався. Ось він запищав знову…