Некультурна
Шрифт:
– Як сухий дощ стане падати,- кажу,- а поки що дайте на тютюн!
А він засміється - дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.
– Заплаче,- каже Гаврісаниха,- як засватається з бідою!
– За парубків не йшла,- кажу,- що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!
10
–
– Видко, тобі життя - сонце.
– Ну,- кажу,- сонце не сонце, але і не смуток.
Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.
Пан Куба вже йому розповідав за мене.
Казав: «Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»
І він вибрався.
Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...
Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш - він сам лишився у Гаврісана в селі - станув надолині і загримів: «Параско, гей-й!» - аж луна прокинулася лісом.
– Гей!
– кричу назад.
– Ходи-ста!
– Чого вам мене?
– Дай вогню до люльки!
– А ваш кремінь де?
– Загубив...
– А мій у воду упав!
Він закляв надолині, а я розсміялася.
– Не йдеш?
– Вам вогню треба?
– Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!
«Зачарувало б тобі язик за твою новину!
– гадаю собі, та й з тим і стуманіла.- Прийшов! Що з того має бути?»
Відтак не знала, як збігла вдолину.
Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував - так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що - ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.
І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так - смерть...
А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.
І пішла я - вірите чи ні?
– І на яке ти йдеш?
– питає Гаврісаниха.
–
– Ходить, як година по людях!
– каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.- То тут, то там, не загріває місця нігде!
– Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене?
– кажу.
– А як трафиш зле?
– Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.
– Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)!
– сварить Гаврісаниха.- Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то - бойко!
– Або я йду за нього?
– кажу їй.- От - іду!
Гаврісан сплюнув.
– Тьфу!
– каже.- Дівка здуріла.
– І не страшно тобі, мой?
– Чого? Світ божий, а не його.
Не страшно мені. «Чому не йти?
– гадаю собі.- Піду та й подивлюся на дудяну, [11] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу». А він щохвилі питає: «Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув».
І пішли ми.
Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що - ей боже! Дивлюся на гору - і не забуду його.
11
– Дудяну - місто. (Прим. О. Кобилянської).
Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори- «у-х!..», аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.
– Що се?
– питає Юрій та й дивиться боком.
– Се чабан за Параскою!
– каже його товариш.
– Злюбив її.
– Чому ж ти за нього не пішла?
– звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.
– Банно вам?
– кажу.
– Ящірко!..
– Не мала волі до нього!
І йшли ми.
Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все - привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,- кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай!
– погадала.- А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» - І запам'ятала собі добре, куди мене вели...
Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.
– Так ми не йдемо до пана Куби?
– питаю.
– Чого до нього? Ти гадаєш,- каже він,- я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!
– А мені що за нього журитися?
– відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!
Відтак каже:
– Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти!
– І дав яєць, і масла, і молока.