Некультурна
Шрифт:
– Гей, гей, саміська жінка! Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася?
– відповіла.- Хто був зо мною, як я пішла за Юрія? Знала я його? Прийшов, а я пішла. Та й тогди-таки ще і не знала, чи злюблю в нього... пішла! Мала щастя. Мені ніколи не страшно. Так мені бог дає, що не боюся, все гадаю: що має бути, буде.
– Ну, і що ж з майстром?
– Нічо. Один час добре. Рано йде на работу, приходить ввечір. Ввечір налагодить мені дров... помагає коло роботи і в хаті, і понадвірку, ну, добре. Гадаю, буду мати на кого хату лишити, як умру! Але воно завернулося на інше. Почав приходити п'яний.
«Ще заріже тебе!»
«Що робити?» - гадаю. Відшукала мене біда та й розжилася, бодай сконала! Журюся, не сплю, а він своє. І не досить йому того, ні; він - ну... починає мені голову вітряками бити. Тогди я розлютилася, що і не бачив мене таку, показала йому, з якого я роду, та й вифурнула з хати! Щось з тиждень приходив ще ввечір, добувався до хати, ковтав до дверей, але я не відчиняла. «Розковтало би тобі голову»,- гадаю собі та й не рушаюся з-під печі. Що мені за причина тримати тебе в хаті, як ти мені не до вподоби? Нема людей на світі? Звікую і сама, а не схочу... не журюся, що не найду; найду!
Забрався.
І здибує він мене не раз то тут, то там, трактує тютюном і все мені говорить:
– Лелічко,- каже,- дуже мене за вами серце болить!
А я відказую:
– Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить!
– Та й так. Тепер я знов сама. Живу, як приходить, часом добре, часом зле; як що час наднесе - вибраного нема. І як вже є, а щастя таки в мене є. На тютюн в мене все є, хоч би крейцар, хоч би два, а є!
– Ет щастя!
– закинула пані з нетаєним глумом в голосі.
Вона глянула на паню своїми мудрими живими очима.
– Як кому яке попадеться!
– сказала.- Сумувати не сумую, бо не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то. Що загадаю, зроблю. Їсти маю що... весело мені... добре мені, а може, буде ще ліпше! Вже один мошняг [16] казав мені, що при мені дуже велике щастя. Ще як Юрій жив.
Одної днини збирали ми вишні. В суботу. Я на дереві, Юрій на землі; збирає, що впаде. Надходить мошняг, просить що-небудь.
16
– По-волоськи: «дід» або «дуже старий чоловік». (Прим. О. Кобилянської).
– Винеси йому миску муки!
– каже мені Юрій.
Я махнула надолину, винесла.
– Ну,- каже він,- вже як ти така милосердна, що пожалувала мене, то занеси се вже і до моєї хати; вона недалеко звідси. За те вичитаю тобі з мого письма, яка в тебе доля.
Я віднесла, а він витяг з скринчини грубу книжку, стару таку, та й вичитав. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що я не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все...
– В тебе,- каже,- таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не мог ло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема.
Тому я кажу, що в мене щастя є.
По легкій задумі сказала:
– Трапиться мені щось добре, аби було на кого хату лишити і аби було до лиця,- прийму. Не трапиться, лишуся на божу волю.
– Беріть сестру до себе!
– Сестру?.. Ей боже! вже тогди я би без свічки вмерла. Ні, до неї мене не тягне. Буду сама. Сонце до моєї хати впаде!
І досі вона ще сама.
Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска.
Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді - або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі - коло себе своє звичайне товариство - і пакає люльку...
– Гай, в місто!
– кличуть деякі знакомі газдині, минаючи її хату.
Вона здвигає Плечима і сміється.
– Загубила мошонку, нема за що купувати горілки!
– Гай, лиш так подивитися!
– Боюся, щоби мене хто не врік! Ідіть здорові самі... в мене є діти,- та й погласкає то, що саме найближче коло неї: кота, або пса, або котре з курят...
А вони, уражені, ідуть далі.
«Яка джінгаш!» Але, проте, люблять її. Вона добра сусідка; знається на різних зіллях і на руку добра. Дасть що, є з всього парть - не можна гніватися на ню.
Одного дня зранку видряпалася вона лісом на самий верх Магури, збираючи малини. Коли мала вже повну коновку, звернулася в сторону полудневу, де було легше сходити, бо ліс переривався великими левадами та і гора була менше стрімка.
Сіла тут спочивати.
Була задоволена. За малини дістане найменше шість шісток - зможе собі що справити. Що?
– ще не знає напевне. Добре, що буде за що...
Обтерла піт з чола - хустка, що звисала їй на плечі, була тяжка і парила її - а відтак вийняла люльку, набила тютюном і запалила.
Округ неї зелень. Видко далеко-широко саме верхів'я інших гір, бо Магура висока гора, а небо таке чисте, синє, сіяє світлом, що мимоволі повіки на очі спадають. Високо понад всі прочі шпилі, здається, випинається Рарив. Його обдає темно-зелений ліс, сповитий в прозору мряку, а з того лісу близько Рарива виринають дві однакові стіни кам'яні, стоячі рівно одна проти другої, мов шпалір, що веде до пишної скали...
Там «mоаrа dracului».
І дивиться вона на то, дивиться довго - аж пізнала! Сплюнула. Таже вона там була! Загубила ще тогди хустку, прекрасну, червону, як волічка, [17] і новіську люльку! Гей, яку люльку! лиш пан Куба купував такі люльки...
А відтак розсміялося в ній серце молодим сміхом. Якого страху набралася вона тогди в поганім тім млині, мало розуму не стратила; ну, але мала щастя, і все вийшло на добре - а от якби так другому... ей боже!
17
– Волічка - вовняна пряжа.