Несподівана вакансія
Шрифт:
Кристал прийшла додому десь через двадцять хвилин після того, як журналістка від’їхала в своїй машині, і вкотре погиркалася з матір’ю.
— Чому ти не сказала їй зачекати? Вона мала взяти в мене інтерв’ю про Поля й таке інше!
— В тебеінтерв’ю? Не тринди. Хто ти, курва, така?
Вони вилили одна на одну купу бруду, і Кристал знову пішла — подалася до Ніккі, засунувши в кишеню спортивних штанів Терріну мобілку. Вона часто забирала цю мобілку. Багато сварок вибухало саме через те, що мати вимагала її віддати, а Кристал вдавала, що не має зеленого поняття,
Вона сиділа в переповненій гамірній кав’ярні в торгівельному центрі, розповідаючи Ніккі й Ліан про журналістку, коли задзвонила мобілка.
— Хто це? Ви, типу, журналістка?
—… ’е ти…’еррі?
— Це Кристал. Хто це?
— …я… ’тра… ’єї… ’ами.
— Хто? — ще голосніше перепитала Кристал. Затуливши пальцем те вухо, до якого не була притиснута мобілка, вона пробралася поміж щільно заповнених людьми столів до спокійнішого місця.
— Деніел, — пролунав голосно й чітко у слухавці жіночий голос. — Я сестра твоєї мами.
— А, ясно, — розчаровано буркнула Кристал.
« Довбана чванлива сучка», — казала завжди Террі, коли в розмові згадувалося ім’я Деніел. Кристал навіть не була певна, чи бачила колись ту Деніел.
— Хочу сказати про твою прабабусю.
— Про кого?
— Про бабуКет, — нетерпляче пояснила Деніел.
Кристал вийшла на балкон, з якого було видно зовнішнє подвір’я торгівельного центру. Сигнал тут був сильніший.
— А шо з нею сталося? — спитала Кристал. Вона відчула, як у її нутрі все перекрутилось, так, як це бувало, коли малим дівчиськом вона крутила сальто, відштовхуючись від перил, подібних до тих, що були зараз перед нею. Унизу під нею, на відстані шести метрів, метушилися люди з пластиковими торбинками, візочками і вередливими дітьми.
— Вона в південно-західній лікарні. Уже цілий тиждень. У неї був інсульт.
— Вона вже там цілий тиждень? — перепитала Кристал. — Ніхто нам не сказав.
— Ну, вона ще практично не говорить, але двічі назвала твоє ім’я.
— Моє? — перепитала Кристал, міцно стискаючи мобілку.
— Угу. Думаю, що вона хоче тебе бачити. Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.
— У якій вона палаті? — запитала Кристал, голова якої загула.
— У дванадцятій. Інтенсивна терапія. Відвідувати можна з дванадцятої до четвертої і з шостої до восьмої. Все ясно?
— А це?..
— Я мушу йти. Хотіла просто повідомити тобі, якщо захочеш її побачити. Бувай.
У слухавці почулися гудки. Кристал опустила мобілку й подивилася на дисплей. Кілька разів натисла пальцем кнопку, аж поки не побачила слово «заблоковано». Тітка приховала свій номер.
Кристал пішла назад до Ніккі й Ліан. Вони одразу побачили, що сталося щось кепське.
— Поїдь до неї, — сказала Ніккі, звіряючи час на своїй мобілці. — Встигнеш туди до другої. Сідай на автобус.
— Ага, — невиразно озвалася Кристал.
Вона подумала, чи не варто забігти по маму, щоб вона й Роббі теж відвідали бабу Кет, але рік тому вони страшенно розсварилися і відтоді не спілкувалися між собою. Кристал була впевнена, що їй доведеться довго
Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.
— У тебе є гроші? — запитала Ліан, нишпорячи по своїх кишенях, коли вони втрьох ішли до автобусної зупинки.
— Є, — відповіла, перевіривши кишені, Кристал. — До лікарні коштує тільки фунт, правда?
Вони ще встигли перекурити, поки прибув двадцять сьомий автобус. Ніккі й Ліан помахали їй рукою, мовби вона від’їжджала в якісь гарні краї. Останньої миті Кристал раптом відчула страх і хотіла їм крикнути: «Поїхали зі мною!», однак автобус уже від’їхав, а Ніккі з Ліан теж пішли, щось пліткуючи між собою.
Сидіння було незручне, покрите якоюсь старою смердючою тканиною. Автобус викотився на дорогу, що вела повз виборчу дільницю, а тоді завернув праворуч на одну з головних вулиць з найбільшими крамницями.
Страх, як ембріон, тріпотів у животі Кристал. Хоч вона й розуміла, що баба Кет уже дуже старенька й хвороблива, але в глибині душі чомусь сподівалася, що вона видужає і знову буде в розквіті сил, в зеніті, що так довго тривав. Її волосся знову почорніє, спина випростається, а пам’ять стане така ж гостра, як і її кусючий язичок. Вона ніколи не допускала, що баба Кет може померти, бо незмінно асоціювала її з міцністю й невразливістю. А якщо й звертала увагу на її впалі груди й численні зморшки, що поорали їй лице, то сприймала їх радше як почесні шрами, отримані впродовж успішної боротьби за виживання. Ще ніхто з близьких Кристал людей не помирав від старості.
(В колі знайомих її матері смерть забирала молодих, іноді навіть раніше, ніж їхні обличчя й тіла марніли й чахли. Коли їй було шість рочків, Кристал знайшла у ванній тіло вродливого молодого юнака, біле й прекрасне, як статуя, принаймні таким воно їй запам’яталося. Хоч іноді цей спогад її бентежив, і вона вже не була така впевнена в його вірогідності. Вона вже не знала, чому вірити, а чому — ні. В дитинстві вона часто чула такі речі, що їх дорослі пізніше заперечували і спростовували. Вона могла заприсягтися, що Террі сказала: «Це був твій тато». Але потім, набагато пізніше, вона сердилася: «Не будь дурна. Твій тато не помер, він живе в Брістолі, ясно?» Тому Кристал мусила звикати до думки, що саме Сосиска, як усі прозивали цього чоловіка, був її татом.
Але завжди десь там, на задньому плані, була баба Кет. Їй пощастило уникнути всіляких сторонніх опікунів завдяки бабі Кет, яка завжди була готова прийняти її в Пеґфорді — то був її єдиний надійний, хоч і не надто комфортний притулок. Чортихаючись і лютуючи, ставлячись однаково агресивно як до Террі, так і до соціальних працівниць, Кристал в результаті завжди обирала не менш агресивний дім своєї прабабусі.
Кристал навіть не знала, любила вона чи ненавиділа цей маленький будиночок на вулиці Надії. Там було тьмяно й смерділо вапном. І здавалося, наче ти опинився в пастці. Але водночас там було безпечно, абсолютно безпечно. Баба Кет відчиняла двері лише надійним, перевіреним людям. У кутку ванної кімнати вона тримала в скляній банці старомодні пахучі пінні кубики для очищення повітря.)