Несподівана вакансія

Ролiнг Дж. К.

— Я тут нікого не знаю, — обурилася Кей, — а ти навіть пальцем об палець не вдарив, щоб мені допомогти!

— А що я мав робити? — здивувався Ґевін. Він був напрочуд спокійний, адже його рятувало те, що будь-якої миті мали повернутися Моллісони й Мері, та й значна кількість випитого к’янті теж додавала йому впевненості. — Я не збирався встрягати в суперечку про Поля. Мені взагалі начхати на ті Поля. Крім того, — додав він, — це надто ризикована тема, щоб зачіпати її в присутності Мері. Баррі боровся в раді за те, щоб Поля залишалися частиною Пеґфорда.

— Ну, а чому ти мені цього не сказав… бодай натяком?

Він засміявся, точнісінько

так, як їй у вічі засміявся Майлз. Вона не встигла щось відповісти, бо повернулися всі решта, наче волхви з дарами. Саманта несла тацю з чашками, слідом за нею йшла Мері з кавником, а тоді Майлз із шоколадними цукерками Кей.

Кей побачила на коробці святково-золотисту стрічку і пригадала, з яким оптимізмом готувалася до цього вечора, купуючи цукерки. Вона відвернула обличчя, намагаючись приховати гнів, палаючи бажанням викричатись на Ґевіна і водночас ледве стримувала сльози.

— Було дуже гарно, — почула вона глухий голос Мері, який свідчив про те, що й вона, мабуть, дала волю сльозам, — але я не зможу залишитися на каву, не хочу надто пізно повертатися додому, бо Деклан трохи… трохи не в своїй тарілці останнім часом. Дуже вам дякую, С'aмо, Майлзе, було так добре, знаєте… ну, трохи розвіятись.

— Я проведу тебе… — почав було Майлз, але Ґевін рішуче урвав його.

— Ти залишайся, Майлзе, я проведу Мері. Я проведу тебе, Мері. Це ж якихось п’ять хвилин звідси. А там нагорі вже дуже темно.

Кей мало не задихнулася. Усе її нутро аж кипіло, проклинаючи поблажливого Майлза, вульгарну Саманту і жалюгідну, виснажену Мері, але передовсім її прокльони адресувалися самому Ґевіну.

— О, так, — почула вона свій голос ніби збоку, а всі, здавалося, дивилися на неї, очікуючи її дозволу, — ага, проведи Мері додому, Ґеве.

Вона почула, як зачинилися за Ґевіном вхідні двері. Майлз наливав Кей каву. Вона дивилася, як тече потік гарячої чорної рідини, і раптом до болю чітко усвідомила, як ризиковано присвячувати своє життя чоловікові, який іде зараз кудись уночі з іншою жінкою.

VIII

З вікна домашнього кабінету Колін Вол зауважив Ґевіна і Мері. Силует Мері він упізнав одразу, але щоб розпізнати довготелесого чоловіка, який крокував з нею поруч, довелося дочекатися, доки вони опиняться у сяйві вуличного ліхтаря. Напівпідвівшись із комп’ютерного крісла, Колін мружився їм услід, аж доки вони розчинилися в пітьмі.

Він був приголомшений, адже в його розумінні Мері взяла на себе обітницю самотності, і в святилищі її будинку могли перебувати лише жінки, однією з яких була Тесса, що й досі відвідувала її мало не щодня. Йому і в голову не приходило, що Мері може зустрічатися з кимось після того, як западають сутінки, тим паче з неодруженим чоловіком. Він відчував, ніби зрадили особисто його, немовби Мері на якомусь духовному рівні зробила його рогоносцем.

Чи ж не Ґевіну Мері дозволила бачити мертвого Баррі? Чи ж не Ґевін проводив вечори, сидячи біля каміна в улюбленому кріслі Баррі? Чи Ґевін і Мері… чи могли вони?.. Такі речі, зрештою, трапляються щодня. Можливо… можливо, навіть ще до того, як Баррі помер?..

Коліна не переставала вражати моральна деградація людей, які його оточували. Він намагався ізолювати себе від зайвих потрясінь, уявляючи найгірше і витворюючи в своїх фантазіях жахливі сцени розбещеності і зрад, замість того, щоб чекати, коли гірка правда розпанахає мушлі його наївних

ілюзій. Життя, в розумінні Коліна, являло собою неминучі зіткнення з болем і розчаруванням, і всі, окрім його дружини, були йому ворогами, доки не доводили протилежне.

Він ледь не одразу побіг сходами вниз, щоб розповісти Тессі про щойно побачене, адже вона, можливо, могла б дати якесь вірогідне пояснення цій нічній прогулянці Мері і заспокоїти Коліна, що вдова його найкращого друга була і залишається вірною своєму чоловікові. Проте він стримався від цього бажання, бо був сердитий на Тессу.

Чому вона так рішуче демонструвала йому відсутність будь-якого інтересу до його прагнення стати кандитатом у члени ради? Невже вона не усвідомлювала, якою мертвою хваткою стискав його неспокій, відколи він вислав свою заяву? Хоч він і передбачав щось подібне, але це аж ніяк не зменшувало його болю, це як людині, що потрапила під поїзд, анітрохи не краще від того, що вона бачила, як він наближається до неї колією. Колін страждав подвійно: в очікуванні того, що мало статися, а потім ще й від того, що його очікування справдилися.

Його нові кошмарні фантазії оберталися довкола Моллісонів і їхніх майбутніх атак. У голові він постійно прокручував різні контраргументи, пояснення й вибачення. Відчував, що його вже взяли в облогу, і він мусить захищати свою репутацію. Параноїдальні нахили, що завжди були очевидні в стосунках Коліна зі світом, тепер проявлялися особливо виразно, а Тесса тим часом вдавала, ніби цього не помічає й не робила геть нічого, щоб хоч трохи зняти це жахливе, нищівне напруження.

Він прекрасно знав, що вона не схвалювала його затію з балотуванням. Можливо, також боялася, що Говард Моллісон візьме й розпанахає набряклий таємницями міхур їхнього минулого, і всі ці потворні секрети виваляться на поталу пеґфордським хижакам.

Колін уже зробив кілька телефонних дзвінків тим, на чию підтримку розраховував Баррі. Його здивувало й підбадьорило, що жоден з них не засумнівався в його особистих якостях і не задавав зайвих питань. Усі, без винятку, висловлювали глибокий смуток у зв’язку з відходом Баррі і демонстрували неприховану антипатію до Говарда Моллісона, або «того пихатого вилупка», як його не надто дипломатично обізвав один із потенційних виборців. «Хоче пропхати свого сина. Та він ледве стримався, щоб не затанцювати, коли почув, що Баррі помер». Колінові навіть ні разу не довелося зазирати в аркуш зі своїми тезами, у яких він коротко виклав аргументи на захист Полів. Поки що його найбільшою перевагою як кандидата було те, що він був другом Баррі і не належав до клану Моллісонів.

З монітора комп’ютера до нього усміхалося його власне малоформатне чорно-біле зображення. Він просидів тут цілий вечір, намагаючись написати текст для своєї виборчої брошурки, яку вирішив прикрасити тією ж фотографією, що красувалася на веб-сайті Вінтердауна: його обличчя в анфас із дещо сумирною посмішкою й високим лискучим чолом. Перевагою цієї світлини було те, що її вже виставлено на загальний огляд і вона не викликала жодних глузливих чи нищівних коментарів, а це вже свідчило на її користь. Але під самою фотографією, де мали бути його особисті дані, не було ще нічого, крім одного-двох незавершених речень. Дві останні години Колін тільки те й робив, що вставляв і знову видаляв слова і фрази. Якось йому вдалося навіть завершити цілий параграф, але потім він його знищив — речення за реченням, нервово тицяючи вказівним пальцем на клавішу «бекспейс».