Несподівана вакансія

Ролiнг Дж. К.

Карлі було двадцять шість. Саманті було якось начхати, на скільки Джейк за неї молодший. Вона стеребила сендвіч, прочитала інтерв’ю й уважно роздивилася фотографії. Ось Джейк тримається рукою за стійку над головою, а його накачані біцепси випираються з-під чорної футболки; ось Джейк у розстібнутій білій сорочці немовби хизується пружними м’язами живота, що випинаються з-понад вільно приспущених джинсів.

Саманта пила Говардове вино й дивилася на небо над темним живоплотом, що мало ніжно-рожевий відтінок, як і її соски до того, як вони потемніли й набухли після вагітності й годування дитини. Вона

уявила себе дев’ятнадцятирічною, поруч з молоденьким Джейком, знову зі стрункою талією, звабливими вигинами, пласким і пружним животиком, якому так чудово пасують білі шорти десятого розміру. Вона ще не забула, як то воно сидіти в шортах на колінах у хлопця, відчуваючи під голими стегнами тепло нагрітої сонцем джинсової тканини, а його великі руки обіймають її за гнучку талію. Вона відчувала, як Джейк дихає їй у шию, як вона повертається й дивиться у ці блакитні очі, майже торкаючись його високих вилиць і такого виразного, наче різьбленого, рота…

— … у парафіяльній залі, і нас обслуговуватиме Бакноулз, — казав Говард. — Ми запросили всіх: Обрі, Джулію, всіх. І якщо пощастить, це буде подвійне святкування — твого обрання в раду і чергової річниці моєї молодості…

Саманта була захмелена і хтива. Коли вже вони почнуть їсти? Вона помітила, що Шерлі вже немає у вітальні, і тішила себе надією, що та вже накриває на стіл.

Біля самого ліктя Саманти задзвонив телефон, і вона аж підстрибнула. Перш ніж хтось поворухнувся, Шерлі знову влетіла до кімнати. На одній руці в неї була квітчаста кухонна рукавиця, другою вона підхопила слухавку.

— Два-два-п’ять-дев’ять? — проспівала Шерлі, закінчивши на високій ноті.

— О… вітаю, Рут, дорогенька!

Говард, Майлз і Морін враз принишкли і уважно дослухалися до розмови. Шерлі так пильно глянула на чоловіка, ніби намагалася очима передати йому зміст Рутиних слів.

— Так, — виспівувала Шерлі. — Так…

Саманта сиділа найближче до слухавки, і до неї долинав голос співрозмовниці, але виокремити слова ніяк не вдавалося.

— Що, справді?..

Морін знову роззявила рота: вона нагадувала якесь прадавнє пташеня чи радше птеродактиля, що жадібно завмерло в очікуванні нової поживи.

— Так, дорогенька, я розумію… з цим не повинно бути проблем… ні, ні, я поясню Говардові. Ні, справді, не журися.

Шерлі не зводила своїх карих очиць з Говардових вирячених блакитних очей.

— Рут, дорогенька, — сказала Шерлі, — Рут, я б не хотіла тебе тривожити, але… ти заходила сьогодні на сайт ради?.. Ну… це не дуже приємна річ, але я думаю, що ти маєш знати… хтось там опублікував якісь брудні плітки про Саймона… ну, ти, мабуть, краще сама почитай, я б не хотіла… добре, дорогенька. Добре. Маю надію, що побачимося в середу. Так. Па-па.

Шерлі поклала слухавку.

— Вона не знала, — підсумував Майлз.

Шерлі похитала головою.

— А чому вона дзвонила?

— Її син, — сказала Говарду Шерлі, — твій новий помічник. У нього алергія на арахіс.

— Як гарно, в продуктовій крамниці, — вишкірився Говард.

— Вона хотіла попросити, щоб ти для нього тримав у холодильнику голку з адреналіном, про всяк випадок, — мовила Шерлі.

Морін чмихнула носом.

— Тепер усі діти мають якісь алергії.

Шерлі ще й досі стискала рукою

слухавку. Вона мовби сподівалася відчути в ній якісь полохливі вібрації з Дому-на-пагорбі.

V

 Рут стояла сама-самісінька в освітленій вітальні, стискаючи в руці слухавку.

Дім-на-пагорбі був невеличкий і компактний. Завжди легко було визначити, де перебували усі четверо Прайсів, бо голоси, кроки і грюкіт дверей, що відчинялися й зачинялися, відлунювали по всіх закутках цього старого будиночка. Рут знала, що її чоловік ще й досі приймає душ, бо чула, як під сходами шипить і брязкає бойлер. Вона не телефонувала Шерлі, аж поки Саймон пустив воду, побоюючись, що навіть її прохання про «ЕпіПен» він сприйме як загравання з ворогом.

Сімейний комп’ютер поставили в кутку вітальні, де Саймон міг тримати його в полі зору й контролювати, щоб ніхто не займався якимись дурницями, за які йому доведеться сплачувати астрономічні рахунки. Рут нарешті випустила з рук слухавку й побігла до клавіатури.

Здавалося, що сайт Пеґфордської ради вантажиться вічно. Рут тремтячими руками нап’ялила окуляри й заходилася переглядати численні посилання на сайті. Нарешті знайшла веб-форум. Ім’я її чоловіка зблиснуло до неї страхітливими чорно-білими літерами: «Саймон Прайс недостойний балотуватися в раду».

Вона двічі клацнула на заголовок, завантажила повний текст і прочитала допис. У голові їй закрутилося.

— О Боже! — прошепотіла вона.

Бойлер перестав брязкати. Це означало, що Саймон зараз буде одягати піжаму, яку він грів на батареї. Він уже позасовував штори у вітальні, ввімкнув настільні лампи й розпалив камін, тож тепер зможе спокійно розлягтися на дивані й дивитися новини.

Рут знала, що мусить йому про все розповісти. Та в неї й не було вибору, вона просто не зможе втримати це в собі. Була нажахана й відчувала свою провину, хоча й не знала, чому. Вона почула, як Саймон збігає сходами, і ось він уже стояв у вітальні в своїй блакитній бавовняній піжамі.

— Саю, — прошепотіла Рут.

— Що таке? — миттєво роздратувався Саймон. Він одразу зрозумів, що щось трапилось, і його розкішні плани полежати на дивані, гріючись біля каміна і дивлячись новини, опинилися під загрозою зриву.

Рут показала на монітор і смішно, як маленька дівчинка, затулила рукою рота. Її страх тут-таки передався йому. Він підійшов до комп’ютера і, насупивши брови, глянув на монітор. З нього був дуже повільний читач. Він перечитував кожне слово, кожен рядок, ретельно й неквапливо.

Дочитавши статтю, якийсь час залишався спокійним, перебираючи в голові усіх можливих інформаторів. Думав про водія навантажувача з жуйкою в роті, якого покинув напризволяще на Полях, коли вони забирали комп’ютер. Думав про Джима й Томмі, які отримували «на лапу» разом із ним за всілякі ліві оборудки. Хтось із роботи, напевне, і здав його. Лють і страх змішалися в ньому, породивши неймовірно імпульсивну реакцію.

Він підійшов до сходів і гарикнув:

— Ви, обоє! Ану вниз, УЖЕ!

Рут ще й досі затуляла рота рукою. Він відчув садистичне бажання лупнути її по цій руці й сказати: опануй себе, чорт забирай, це я вляпався, а не ти.