Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Сабіна сказала:
— Невпорядкована краса. Так. Можна було б сказати ще по-іншому: краса як помилка. Перше ніж краса зовсім зникне зі світу, якийсь час вона ще існуватиме як помилка. Краса за помилкою — це остання фаза в історії краси.
І вона пригадала свою першу зрілу картину; картина виникла завдяки тому, що на неї помилково скрапнула червона фарба. Так, в основі її картин була краса помилки, а Нью-Йорк був таємною і справжньою батьківщиною її живопису.
Франц сказав: — Можливо, невпорядкована краса Нью-Йорка є значно багатша і різнобарвніша, аніж занадто точна й скомпонована краса людського проекту. Це вже не європейська краса. Це чужий світ.
Невже справді є щось таке, про що вони мислять
Ні. І тут є різниця. Відчуженість нью-йоркської краси Сабіну приваблює. Франца вона заворожує, але й лякає, пробуджує тугу за Європою.
Сабіна розуміє його неприязність до Америки. Франц — втілення Європи: його мати народилась у Відні, батько був француз, а сам він швейцарець.
Франц захоплюється Сабіниною батьківщиною. Коли вона розповідає йому про себе і про своїх чеських друзів, Франц чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонені вистави» і відчуває дивні заздрощі, поєднані з ностальгією.
Він відкриває перед Сабіною душу:
— Якось про мене написав один філософ, що все, про що я кажу, — недоказова спекуляція, і назвав мене «Сократом майже неправдоподібним». Я відчув себе страшенно ображеним і відповів йому лютим тоном. Уяви собі! Цей смішний епізод був найбільшим конфліктом, який я пережив у своєму житті! Найдраматичніший момент того життя! Ми з тобою живемо у різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов Гуллівер у країну ліліпутів.
Сабіна протестує. Мовляв, конфлікт, драма, трагедія нічого не означають; в них немає ніякої цінності, нічогісінько, що заслуговувало б на повагу або захоплення. Єдине, на що можна позаздрити, це праця Франца, якій він віддається у тиші і спокої.
Франц хитає головою:
— Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем — сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.
В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.
Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» — для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину, — це слово «кладовище».
Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені
Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.
— Я б ніколи не сів за кермо автомобіля. У мене страх перед аварією! Навіть якщо не розіб’єшся на смерть, то скалічишся на все життя! — сказав скульптор, мимоволі хапаючись за вказівний палець, який колись мало не відрізав, обтесуючи дерев’яну скульптуру. Лише чудом зберегли йому палець.
— А мені ніякісінько, — бадьорим голосом сказала Марі-Клод: — Я пережила тяжку аварію, і це було пречудово! Ніде мені не було так добре, як у лікарні! Я зовсім не могла спати, тож без упину читала, і вдень, і вночі.
Всі дивилися на неї з подивом, який явно тішив її. У Франца було якесь змішане почуття: неприязнь (він знав, що після згаданої аварії його дружина була в дуже пригніченому стані й без упину ремствувала) і своєрідне захоплення (її вміння переінакшити все пережите свідчило про неабияку життєстійкість). Вона вела далі:
— Там я почала ділити книжки на денні та нічні. Справді, є книжки для дня і книжки, які можна читати лише вночі.
Всі удавали захоплення і подив, лише скульптор тримався за палець, й обличчя його морщилося від неприємного спогаду.
Марі-Клод звернулася до нього:
— До якої групи ти б відніс Стендаля?
Скульптор не слухав і тому лише розгублено стенув плечима. Критик-мистецтвознавець, що стояв поруч із ним, зауважив, що Стендаль, на його думку, денне читання.
Марі-Клод похитала головою і голосно промовила:
— Ти помиляєшся. Ні, ні, ні, ти помиляєшся! Стендаль — нічний автор!
Франц слухав дискусію про нічне і денне мистецтво досить неуважно, бо мав на мислі лиш одне: коли об’явиться Сабіна. Вони обмірковували не день і не два, чи варто їй приймати запрошення на цей коктейль. Марі-Клод влаштовувала його для всіх художників та скульпторів, які виставлялись у її приватній галереї. Відтоді як вона познайомилася з Францем, Сабіна уникала його дружини. Оскільки ж вони боялися видати себе, вирішили нарешті, що буде природніше і менш підозріло, коли вона прийде. Непомітно він зиркав убік передпокою і раптом усвідомив, що на другому кінці салону раз по раз озивається голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анн. Покинувши групку, де владарювала його дружина, він підійшов до гуртка, в якому домінувала його донька. Дехто сидів у кріслах, інші стояли, Марі-Анн сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод у другому кінці салону невдовзі також сяде на килим. Сідати при гостях на підлогу в ті часи — це був жест, який мав означати природність, невимушеність, прогресивність, товариськість і приналежність до Парижа. Пристрасть, з якою Марі-Анн повсюди сідала на підлогу, часто лякала Франца, аби вона не плюхнулась на підлогу в магазині, куди ходила по сигарети.
— Над чим ви тепер працюєте, Алане? — запитала Марі-Анн чоловіка, біля ніг якого вона сиділа.
Алан був такий наївний, що намірився від щирого серця відповісти доньці власниці галереї. Він почав пояснювати їй свій новий спосіб малювання, в якому поєднувалися фотографія і живопис. Він устиг сказати заледве три фрази, коли Марі-Анн почала насвистувати. Художник говорив поволі, зосереджено, тож посвисту не чув.
Франц прошепотів:
— Ти можеш мені сказати, чому свистиш?