Нестерпна легкість буття

Кундера Милан

Це так розтривожило його, що він сів на постелі. Поруч глибоко дихала Тереза. Він думав про те, що ця дівчина зі сновидіння не схожа на жодну з жінок, яких він зустрічав у житті. Дівчина, яка здавалася йому близько знайомою, була насправді зовсім не знайома. Але саме про неї він завжди мріяв. Коли б існував якийсь його особистий рай, то в цьому раю він мусив би жити разом із нею. Ця жінка зі сновидіння — «Es muss sein!» його любові.

Він пригадав відомий міф із Платонового «Симпозіону»: люди спочатку були гермафродитами, і Бог розділив їх на дві половинки, котрі відтоді блукають по світу й шукають одна одну. Любов — прагнення знайти втрачену половину нас самих.

Припустімо, що це так; що кожен із нас має десь на світі партнера, котрий колись утворював

з нами одне тіло. І ось другою половиною Томаша була саме дівчина, яка приснилась йому. Тільки ж людині не щастить знайти другу половину самої себе. Натомість Томашеві послали по воді в кошику Терезу. Але що станеться, коли він справді колись пізнає жінку, котра була йому суджена, пізнає другу половину себе самого? Кому він віддасть перевагу? Жінці з кошика чи жінці з Платонового міфа?

Він уявив собі, що живе в ідеальному світі з дівчиною із сновидіння. Повз відчинені вікна їхнього особняка йде Тереза. Вона сама, вона зупиняється на тротуарі й дивиться на нього звідти безмірно смутним поглядом. І він цього погляду не витримує. Він уже знову відчуває біль у своєму серці! Він уже знову під владою співчуття і занурюється на дно її душі. Він вистрибує з вікна на вулицю. Але Тереза з гіркотою в голосі каже, щоб він лишався там, де відчуває себе щасливим, і при цьому в неї такі ж різкі, нервові рухи, які завжди заважали й не подобалися йому. Він хапає ці нервові руки і, щоб заспокоїти їх, стискає в своїх долонях. І він знає, що будь-якої миті покине дім свого щастя, будь-якої миті покине свій рай, де живе з дівчиною із сновидіння, що зрадить «Es muss sein!» своєї любові, аби піти з Терезою, жінкою, породженою шістьма смішними випадковостями.

Він усе ще сидів на ліжку й дивився на жінку, котра лежала поруч й уві сні стискала його руку. Він відчував до неї невимовну любов. Її сон, мабуть, у цю хвилину був надзвичайно слабкий, бо вона розплющила очі й злякано втупилася в нього.

— Куди ти дивишся? — запитала вона.

Він знав, що треба не будити її, а приспати знову; і тому намагався відповісти так, щоб його слова викликали в її уяві картину нового сну.

— Я дивлюся на зірки, — сказав він.

— Не бреши, ти дивишся не на зірки. Ти дивишся униз.

— Бо ми в літаку. Зірки під нами, — відповів Томаш.

— Ага, в літаку, — сказала Тереза. Вона ще міцніше стисла Томашеву руку й знову заснула. Томаш знав, що зараз Тереза дивиться вниз у кругле віконечко літака, котрий летить високо над зірками.

ЧАСТИНА ШОСТА

ВЕЛИКИЙ ПОХІД

1

Лише в 1980 році ми змогли прочитати в «Санді таймс», як помер син Сталіна, Яків. Його взяли в полон під час другої світової війни і поселили в німецькому таборі разом з англійськими офіцерами. Вони мали спільну вбиральню. Син Сталіна залишав її після себе загидженою. Англійцям не подобалося дивитись на вбиральню, забруднену екскрементами, навіть якщо це були екскременти сина наймогутнішого чоловіка на той час у світі. Вони зробили йому зауваження. Він образився. Вони знову й знову робили йому зауваження, примушували чистити вбиральню. Яків злився, сварився з ними, зчиняв бійки. Нарешті став вимагати, щоб його вислухав начальник табору. Хотів, щоб той розсудив їх. Проте німець не виявив бажання говорити про екскременти. Син Сталіна не зміг стерпіти такого приниження. Вигукуючи в небо жахливі російські лайки, він метнувся до зарядженого електричним струмом колючого дроту, яким був огороджений табір. І впав на нього. Його тіло, що вже ніколи не загидить англійцям убиральні, так і лишилося висіти на дроті.

2

Синові Сталіна довелося нелегко. Батько породив його з жінкою, яку потім, за всіма свідченнями, застрелив. Молодий Сталін, таким чином, був сином Божим (бо його батька вшановували як Бога), але водночас був знехтуваний ним. Люди боялися його подвійно: він міг нашкодити їм своєю силою (адже він був усе-таки сином Сталіна), так само як і своєю прихильністю (замість знехтуваного сина

батько міг покарати його друзів). Знехтуваність і привілейованість, щастя і нещастя, — ніхто інший не відчув на собі конкретніше, аніж син Сталіна, які переплутані між собою ці протилежності і що від полюса до полюса людського існування лише один крок.

Потім, ще на початку війни, його взяли в полон німці, й інші полонені, що належали до народу, який завжди був йому органічно огидний своєю незрозумілою замкненістю, звинуватили його в неохайності. І це його, котрий ніс на своїх плечах немислиму драму (був одночасно сином Божим і грішним ангелом), мають судити не за щось величне (що стосується Бога та ангелів), а за екскременти?! Чи справді, відстань від найвищої драми до найнижчої така запаморочливо близька?

Запаморочливо близька? Хіба може близькість викликати запаморочення?

Може. Коли північний полюс наблизиться впритул до південного, земна куля щезне, і людина опиниться в порожнечі, яка запаморочить їй голову і спонукає кинутися вниз.

Якщо знехтуваність і привілей — одне й те саме, якщо немає різниці між величним і ницим, якщо сина Божого можуть судити за екскременти, то людське існування втрачає свої розміри й стає нестерпно легким. І саме в таку хвилину син Сталіна побіг до зарядженого електрикою дроту, щоб кинути на нього своє тіло, немов на шальку терезів, яка жалісно злетіла вгору, піднята безмірною легкістю світу, що втратив свої розміри.

Син Сталіна віддав життя через екскременти. Але смерть через екскременти не позбавлена смислу. Німці, котрі жертвували життям заради того, щоб розширити територію своєї імперії далі на схід, росіяни, котрі помирали заради того, щоб могутність їхньої батьківщини сягала далі на захід, — так, ці помирали через безглуздя, їхня смерть позбавлена смислу й законності. Натомість смерть сина Сталіна серед загального безглуздя війни була єдиною метафізичною смертю.

3

Коли я був малий і роздивлявся Старий Заповіт у переказі для дітей, з гравюрами Гюстава Доре, я бачив там Господа Бога на хмарі. Це був старий чоловік з очима, носом, з довгою бородою, і я казав собі: коли він має рота, то мусить також їсти. А якщо він їсть, то в нього повинні бути також кишки. Але ця думка враз лякала мене, бо я, хоч і був дитиною з родини скоріше невіруючої, усе ж відчував, що уявляти собі кишки Бога — це богохульство.

Без будь-якої теологічної підготовки, мимовільно, я вже дитиною розумів несумісність екскрементів і Бога, а звідси й сумнівність основної тези християнської антропології, згідно з якою людина була створена за образом Божим. Або одне, або друге: або людина створена за образом Божим, і тоді в Бога є кишки, або в Бога немає кишок, і тоді людина не подібна до нього.

Стародавні гностики відчували це так само добре, як і я у свої п’ять років. Великий гностик Валентин уже в другому столітті, намагаючись розв’язати це кляте питання, стверджував, що Ісус «їв, пив, але не випорожнювався».

Екскременти — теологічна проблема, складніша за зло. Бог дав людині свободу, і ми можемо, зрештою, припустити, що він не відповідає на людські злочини. Проте відповідальність за екскременти повною мірою несе лише той, хто людину створив.

4

Святий Ієронім у четвертому столітті геть відкидав думку, що Адам із Євою у Раю злягалися. Натомість Іоанн Скот Еріугена, видатний теолог дев’ятого століття, таку думку припускав. Однак він уявляв собі, що фалос в Адама міг підніматися приблизно так, як піднімається рука або нога, тобто коли він хотів і як хотів. Не шукаймо за цим уявним образом споконвічну мрію чоловіка, пойнятого страхом імпотенції. Думка Скота Еріугени має інший зміст. Якщо можна підняти фалос за простим наказом мозку, це означає, що збудження — річ непотрібна. Фалос піднімається не тому, що ми збуджені, а тому що ми йому це наказуємо. Великому теологові несумісним з раєм видавалося не злягання і пов’язана з ним насолода. Несумісним з раєм було збудження. Запам’ятаймо це добре: в раю існувала насолода, але не збудження.