Нетопир
Шрифт:
Ябіру без бою не здавався. Великою галузкою він вибив у Ему палицю. Потім двома ударами перебив тестеві крила. Підвівшись, Ему кинув у зятя спис. Він пробив йому спину і вийшов з рота. Від нестерпного болю лелека полетів на болота, де, як з’ясувалося згодом, спис неабияк став у пригоді йому для ловлі риби. А Ему втік у суху пустелю, де бігає й зараз, намагаючись піднятися в повітря на перебитих крилах.
Джозеф допив останні краплі, сумно подивився на порожню пляшку, заткнув її корком і відкупорив другу.
— Ця історія про тебе, Джозефе?
— Ну… — Він забулькав пляшкою. — Я вісім років пропрацював інструктором у Сессноку. Ми були гарною командою, найкращою.
— А що сталося?
— У сенсі? Тобі розповісти в подробицях?
— Ти кудись квапишся?
— Хе-хе. Гаразд, я розповім. — Пляшка виблискувала на сонці. — Діло було так. Страшенний збіг обставин. По-перше, погода. Коли ми піднялися, небо було затягнуте хмарами на висоті восьми тисяч футів. Така хмарність — не проблема, все одно парашут розкривають не раніше, ніж на висоті чотирьох тисяч. Головне, щоб, коли розкриється парашут, курсант бачив землю, сигнали, які йому подають, щоб його не понесло вітром кудись у Ньюкасл. Щоб знав, куди і як приземлятися, розумієш? Звичайно, коли ми піднялися, хмари були, але здавалося, вони ще далеко. Вся біда в тому, що у нас була старенька «Сессна», яка трималася на ізоляційній стрічці, наших молитвах і чесному слові. На десять тисяч футів, звідки стрибати, ми забиралися хвилин двадцять. Але коли ми вже злетіли, здійнявся вітер і нагнав силу-силенну хмар. А ми цього не бачили. Розумієш?
— А з землі по радіозв’язку вам не могли сказати, що хмари дуже низько?
— По радіозв’язку? Авжеж, хе-хе. Але прямо перед заданою висотою пілот врубив на всю гучність «Роллінґ Стоунз», щоб підбадьорити переляканих курсантів. Щоб у них був не страх, а агресія. Навіть якщо нам щось і повідомили, ми цього не зрозуміли.
— А хіба ви не виходили на зв’язок із землею прямо перед стрибками?
— Харрі. Не ускладнюй те, що й без того складно, добре?
— Добре.
— Наступною проблемою став альтиметр. Перед вильотом його обнулюють, і в польоті він показує висоту над землею. Прямо перед стрибками я виявив, що залишив свій альтиметр унизу, але пілот завжди був у повній екіпіровці, і я позичив у нього. Він, як і ми, боявся, що колись літак розвалиться просто в небі. Коли ми були на десяти тисячах, пілот вимкнув музику, і з’ясувалося, що на підході низькі хмари. Не поруч, а на підході. Треба було квапитися. Я не встиг звірити свій альтиметр з альтиметром курсанта — він-то свій, звичайно, обнулив як годиться. Я вважав, що і в пілота з альтиметром усе гаразд, хоча обнулявся він нерегулярно. Але особливо я не турбувався: після п’яти тисяч стрибків я дуже точно визначав висоту на око.
Ми стояли на крилі. У курсанта вже були три вдалі стрибки, і я не хвилювався. Жодних проблем, він добре ліг на повітря, коли ми пролетіли перший шар хмар. Коли ми побачили другий шар, я трохи злякався, але подумав, що, напевно, доведеться спочатку виконати фігури, а потім поглянути висоту. Курсант добре зробив розворот на дев’яносто градусів і горизонтальні переміщення, а потім ми знову взялися за руки, розкинувши ноги в сторони. Курсант потягнувся до кільця, але у мене на приладі було 6000 футів, і я сказав почекати. Він поглянув на мене, але не так легко розібрати вираз обличчя у хлопця, коли щоки і губи в нього роздуває, як білизну на шворці у штормовий вітер.
Джозеф зробив паузу і вдоволено
— Білизну на шворці у штормовий вітер, — повторив він. — Чорт, непогано сказано. Твоє здоров’я!
І він знову приклався до пляшки.
— Коли ми долетіли до хмар, мій альтиметр показував 5000 футів, — провадив він, перевівши подих. — До розкриття парашута — ще тисяча. Я тримав учня за руку, а сам поглядав за висотою: раптом шар буде товстим і парашут доведеться розкривати прямо в хмарах. Але ми вийшли досить швидко. Коли я побачив, як назустріч стрибками мчить земля — дерева, трава, асфальт, — серце у мене завмерло. Тоді я висмикнув обидва кільця: моє і його. Якщо основний парашут у когось з нас не розкриється, часу на запаску вже не буде. Виявилося, низькі хмари лежали на висоті двох тисяч футів. Коли ми випірнули з них без парашутів, народ внизу обімлів. Курсант запанікував, дурень, полетів прямо на дерево і повис за чотири метри від землі. Чекати, поки його знімуть, він не став. Замість цього звільнився від парашута, стрибнув на землю і зламав ногу. Він заявив, що коли я з ним розмовляв, від мене пахло алкоголем. Справа розглядалася в правлінні клубу. Мене назавжди позбавили ліцензії.
І він допив другу пляшку.
— А далі?
Джозеф відставив пляшку вбік.
— А далі сам бачиш. Допомога у зв’язку з безробіттям, погана компанія і вино, — він видавив із себе посмішку. — Мені обламали крила, Харрі. Я із племені людей-воронів, а живу як ему.
Тіні в парку встигли скулитися і вирости знову. Харрі прокинувся через те, що на нього впала Джозефова тінь:
— Мені час додому, Харрі. Може, хочеш забрати з павільйону які-небудь речі, поки я не пішов?
— Дідько! Пістолет! І піджак.
Харрі підвівся. Хотілося випити. Джозеф знову замкнув павільйон. Вони деякий час стояли, переминаючись з ноги на ногу і цикаючи зубом.
— Значить, скоро збираєшся додому, в Норвегію? — запитав Джозеф.
— Oh, any day now. [85]
— Сподіваюся, наступного разу ти встигнеш на літак.
— Треба було сьогодні зателефонувати до авіакомпанії. І на роботу. Вони, напевно, гадають, що зі мною.
85
He сьогодні, так завтра (англ.).
— Тьху ти! — Джозеф ляснув себе по лобі і знову поліз по ключі. — Мабуть, у моєму вині забагато дубильних речовин. Роз’їдає мізки. Ніколи не пам’ятаю, вимкнув світло чи ні. А сторож раз у раз злиться, коли він приходить, а світло горить.
Він відчинив двері. Світло було вимкнене.
— Хе-хе. Ось так завжди. Коли звикаєш до місця, то світло вмикаєш і вимикаєш автоматично. І тому не пам’ятаєш, вимкнув — не вимк… щось не так, Харрі?
Харрі дивився на Джозефа скляними очима.
— Світло, — коротко відповів він. — Було вимкнене.
Начальник охорони в театрі Сент-Джордж нерозуміюче похитав головою і налив Харрі ще кави.
— Б-біс його знає, що коїться. Кожен вечір повно народу. Коли показують т-той номер з гільйотиною, н-народ шизіє від страху, вищить, але платить. А т-тепер ще пишуть на афіші: «Гільйотина смерті — героїня газет і телепередач. Гільйотина-вбивця…» Шедевр програми. Б-біс знає що.
— Це точно. Отже, Отто Рехтнаґелю знайшли заміну.
— Більш-менш. Але раніше т-такого успіху не бувало.