Невеличка драма
Шрифт:
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.
– Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
– Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини… Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
– Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, - сказав він.
– Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
– Ти його
– спитала Марія Миколаївна.
– Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
– А коли вертається?
– Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…
– О дванадцятій годині, - тихо мовила професорова, розмірковуючи.
– І це щодня?
– Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
– А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
– Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав - ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…
– Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
– Ірен… - пробурмотів професор.
– Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…
– Перестань, - сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк.
– А якихось подробиць ти не довідався?
– Як же!
– скрикнув професор.
– Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув - ти знаєш, пані Сліповська - це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…
– А раніше говіркий був?
– І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
– Тоді це не важить. Ще що?
– Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…
– Які дурниці ти плетеш, - мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
– Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, - мовила вона нарешті.
– Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа - не терпить співчуття! Моя душа…
– Звичайно, в неї твоя душа, - погодився професор, - і мій розум.
– Вона
– Що?
– злякано спитав професор.
– Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
– Невже?
– І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані? Професор тільки спантеличено дивився.
– Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
– Марусю, - мовив професор благально, - я все розвідав, чудово розвідав.
– Лишається ще трохи, - суворо сказала Марія Миколаївна.
– Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
– Марусю!
– скрикнув професор.
– Вулиця, будинок і номер помешкання - ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.
– В жодному разі!
– скрикнув професор.
– Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
– Але так, щоб він же не побачив - іди за квартал, ти добре бачиш.
– О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!
– Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх… Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.
За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір'ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!
– Далі я вже сама візьмуся, - сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.
– Це, знаєш, цікаво, Марусю, - казав професор.
– Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю… І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!
– Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько, - суворо мовила професорова.
– Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.
Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку, Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.