Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

Об одинадцятій увечері Степан Григорович кінчав свою підготовчу чи якусь теоретичну працю, і тоді в кухні розлягався дзвінок, щоденне й непохитне гасло, що Пелагея мусить нести професорові кухоль кислого молока, яке, споживши, він задоволено вкладався спати. Звичай так само був, що турбувати Степана Григоровича, заглибленого у вечірню роботу, не дозволялось у жодній, справі, тому поява дружини в кабінеті його зараз сильно схвилювала.

–  Це ти, Марусю?
– злякано спитав він.
– Я, бачиш, працюю. Сідайте, - додав він раптом,

як ніби мав перед собою пацієнтку.

–  Я хочу з тобою серйозно поговорити, Степане Григоровичу, - мовила дружина, зітхнувши.

–  Серйозно?… Кажи, кажи. Але, Марусю, одна хвилинка! Один момент, я кінчаю. Будь ласка, я зараз.

–  Пиши, - сказала Марія Миколаївна.

Минуло хвилин з десять, поки професор по-молодецьки кинув олівця.

–  Чудово!
– скрикнув він.
– Марусю, люба моя, тепер поговоримо серйозно.

–  Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць?
– сухо й без манівців спитала Марія Миколаївна.

–  Справді, давно не було… - здивовано озвався професор.
– Але я помітив, помітив! Пам'ятаєш, я казав… Кому це я казав? Ну да, я тобі якось казав, що…

–  А чи знаєш ти, що він майже жених був нашої Ірен, що Ірен любить його, тобто згодна з ним побратися?

–  Цього я не помітив… Дуже радий! Хай женяться, я нічого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди…

–  Так його місяць уже не було, зрозумій ти, Степане Григоровичу, що це значить, - суворо спинила його дружина.
– Місяць не з'являтись за такого становища, ти розумієш?

–  Нічого не розумію, - відказав професор.

–  Я питала Ірен, - вела дружина.
– Я питала її, що все це значить. Але ти знаєш нашу Ірусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся її, скажу тобі щиро. «Не знаю», - сказала вона. Але як сказала! Ні, ні, я вже не можу її питати! Як вона сказала!

Професор зрадів.

–  Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.

–  Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину… дину нашу дитину, - урочисто заявила Марія Миколаївна.
– Ірен тепер двадцять дев'ять років, - додала вона.
– На це треба зважати. Юрій Олександрович - найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія… І все йшло чудово, ах, як чудово…

–  Чудово, чудово, - пробурмотів професор.

–  Ти заразив мене цим словом, - сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.

Настала пауза. Професор обережно спитав:

–  Ми вже поговорили, Марусю?

–  Степане Григоровичу, - сказала та раптом.
– Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.

–  Воно само направиться, Марусю! Повір мені - скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.

–  Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття… Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь.

«Він сказав усе, що треба».
– відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник…

–  Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку!
– зміркував професор.

–  Але міг би попередити… Правда, він дзвонив раз телефоном - якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?

–  Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.

–  Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці - це зневага до нас, до господарів!

–  Він тримається поступових поглядів на покоївку, - несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:

–  Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини…

Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.

–  Що ж я мушу робити?
– розпачливо спитав він.

–  Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.

Степан Григорович полегшено зітхнув.

–  Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому…

–  Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться… Ні, треба довідатись стороною… Об'єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?

–  Не уявляю, - жваво відповів професор.

–  Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.

–  А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!

–  Так ти заїдеш до Сліповського з візитою…

–  Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!

–  Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров'ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно…

–  В жодному разі, - скрикнув професор.
– Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!

Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.

–  Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських, - сказала вона безапеляційно.
– Ти батько.

Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.

–  Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу, - мовила вона.

–  Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав… Спасибі, Пелагеє… А як Ірусь?
– спитав він раптом.
– Здорова? Не плаче?