Невеличка драма
Шрифт:
І кинула кооператорові листа, що впав серед кімнати, трохи покружлявши в повітрі; а сама вийшла.
– Що таке? Що такоє?
– крикнув Давид Семенович, схопившись.
– Не можна так заходити, коли люди обідають, - мовила Тетяна Ничипорівна.
– Що то за лист, Давиде?
– По якому праву?
– кричав кооператор.
– Та я міліцію, наконець, покличу, єслі вона буде вриватися в мою квартирю! Всяка крутихвістка меня обвіняєт!
– кричав він, підступаючи до дверей.
– У неї любовники там, а я спокою не імєю!
Тоді Тетяна Ничипорівна сама підвелася, щоб узяти листа.
– Не хочу я читать листов, які вона мені підкидає! Я знаю, що вона хочет заплутати меня в свої продєлки. Но цього не буде! Я постою за свою честь!
Тепер Тетяна Ничипорівна схвилювалась.
– Скажи ж мені, що тут сталося!
– скрикнула вона.
– Скажу, всьо скажу… Я не хотів казать, щоб тебе не безпокоїть, но я должен сказать тебє правду… Адо, ти вже поєла, ступай гулять!
Дівчинка, що аж надто цікаво стежила за подією, вмить насупилась.
– Вы всегда меня выпроваживаете, когда что-нибудь интересное, - пробурчала вона.
Але батько кинув їй пальто та капелюха, і вона вийшла. Тоді кооператор сів коло дружини й таємничо промовив:
– Ти не знаєш, Тетяно, що тут вечорами було, як ти в банях.
І розповів їй докладно всю правду про те, як дівчина його спокушала, заманювала до кімнати, і він спочатку не розумів, заходив, як до доброї, але одного разу…
– Захожу я, Тетяна, а вона лежіт і ногу так отбросіла. Сідайте, каже, Давиде Семенович, коло мене…
Але він, звичайно, переборов усяку спокусу, бо в нього ж дружина, дочка, і він чесна людина.
– Так она, - казав він, - після того любовника з горя завела, но меня не може забути і всьо пристає, а це ще щось із письмом вигадала… Тільки ти не бери це до серця, воно обідно, но всьо ето глупості. А мені просто дивно: що вона в мені знайшла? Кажеться, я вже підстаркуватий, сім'я в мене, но от буває такий заскок у серці!
Вислухавши чоловікову доповідь, Тетяна Ничипорівна вжахнулась.
– Це, значить, коли мене дома немає?
– спитала вона. Дарма, що темпераменту їй бракувало, замах на родинне - родинне!
– життя її оскаженив.
– Ах, подлянка!
– скрикнула вона.
– А перед людьми яке святе та боже!
– Це гадина, котру ми пригріли, - мовив, зітхнувши, кооператор.
І Тетяна Ничипорівна, ображена в найсвятіших своїх почуттях, з лагідної обивательки перекинулась на люту левицю.
Вернувшись від кооператора, Марта лягла на ліжко. Вона не хвилювалась, ні. Але їй треба було спочити, полежати, не думати. В сусідній кімнаті вона чула крик, не розбираючи слів. Потім замовкло. До кооператора вона не почувала нічого, він ніби зник з її життя. Але дриж огиди часом по ній проходив, і дівчина стискувала губи від нестерпучої нудьги.
Перед приходом Юрія Славенка Марта вмилась і опорядила себе, але слідів свого збентеження все-таки не могла приховати, і він зразу спитав, лагідно її цілуючи:
– Що з нами сьогодні, Марто?
Вона відмовилась невеличкою застудою, зовсім на провесні природною. І біохімік співчутливо промовив:
– Початок весни, як і всякий переходовий час, таїть у собі чимало неприємностей. Всяка зміна обставин у погоді, чи побуті, навіть зміна позитивного характеру,
– Юрчику, - сказала дівчина, сміючись, - ти не можеш не проповідувати! До кожної дрібниці ти доконче мусиш підвести якусь загальну базу.
– Але це єдиний спосіб боротися з дрібницями. Дрібниця, якщо не з'ясувати зразу її причин та нікчемності, може вирости в руїнницьку силу. І можна навіть твердити, що людські найсолідніші плани гинуть якраз через дрібнички, що не були вчасно виявлені та нейтралізовані.
Він закурив і казав далі:
– Головне в житті - це вміти поставити кожне явище на своє місце, бо, як і між людьми, серед явищ трапляються пихуваті, задиркуваті нахаби, що претендують на великий вплив, не маючи на те жодного права. І не треба заплющувати очей на те, що до таких зухвальців належать найбільше явища людського чуття. Всякі смутки, жалі, вболівання, а з другого боку - радощі й захоплення, що так само розкладають людську психіку, можуть турбувати нас тільки тому, що ми їм занадто попускаємо. Справді, Марто! Всі ці переживання насамперед нікчемні, бо не полишають по собі будь-скільки помітного сліду, цебто не збагачують нас. Ти спробуй пригадати свою радість чи біль,. якому хоч би три роки минуло. І ти нічого не знайдеш у пам'яті, крім голого факту, що це чуття було. Тоді постає питання, чи варт було його переживати? Адже все, що не лишає тривкого сліду, є тільки ілюзія. Наші чуття, Марто, ілюзорні.
– І все-таки вони гарні, - сказала дівчина, обіймаючи його.
– Поцілуй мене, Юрчику, мені сумно сьогодні, і хай живуть ілюзії!
– Я поцілую тебе, але про ілюзії тримаюсь іншої думки. Ще б можна було погодитись на якісь нові, ніким не спізнані переживання. Витворювати ілюзії, яких не знав світ, але смішна річ користуватись асортиментом переживань, яких минущість цілком очевидна. Думка, що сонце обертається круг землі, була ілюзією до Галілея, а тепер обернулась у звичайне неуцтво. Туга, якої дізнав перший десяток людей, була оригінальна, але туга людини XX століття є непрощенна відсталість. Тому я й не дивуюсь, що сучасна критика так гостро засуджує надмірне захоплення чуттями й аналізом їх у літературі. Вона справедливо підкреслює вузькість, обмеженість людських переживань, глибоку їх консервативність. І справді, ми мусимо не тільки молоде покоління, але й самих себе виховувати на розумових підвалинах, мусимо скрізь і всюди тлумачити, що наші чуття є давно зужиті лахи, які знову надівати не робить нам жодної честі.
Потім, обіймаючи дівчину, що до нього схилилась, він говорив про те, як очищати свою психіку від чуттів. Найкращий спосіб, на його думку, є усвідомити, що в твоєму переживанні нічого нового немає. Здемасковане таким способом переживання, мусить, казав він, засоромитись і зникнути.
– Я певен, - додав він, - що жодне почуття не витримає цього способу, якщо до кінця його застосувати. Дівчина м'яко визволилась із його обіймів:
– Дозволь, я відчиню кватирку, ти страшенно накурив і… наміркував.