Невеличка драма
Шрифт:
Ввесь дім узявся незвичайним рухом. Давид Семенович раз у раз виходив до кухні й розповідав новину, додаючи до неї щоразу нові деталі. Тетяна Ничипорівна варила парадний обід; Ада, з намови фрау Гольц, яка теж брала участь у родинному святі, піднесла батькові букет фіалок, що вже продавались на вулицях. І тут же, в кухні, кооператор голосно розводився про свої дальші плани.
– Ні, ти, Тетянко, конешно, служби не бросай. Дочка в нас уже велика, можна сказати, баришня, а потом і час такий. Жити - воно важко, нема де правди діти, тільки я проти того, щоб власть лаяти. Якщо ти чесний, власть про тебе не забуде, і от я, приміром, получив должность… сть, конешно, й такі, що їм і служби не треба, самі кидають, но ми чесно звикли хліб їсти, і власть це розуміє. Но не за тим я совітую тобі, Тетянко, служити, щоб грошей більше було, я на гроші
– Служитиму, Давидку!
– щебетала Тетяна Ничипорівна, як весняна пташка.
– Вкупі прироблятимемо!
– А щоб з нашої дочки щось путнє було, - казав він далі врочисто, - щоб вона не виросла, боронь боже, якимсь ледащом, которих і шукати далеко не треба, я от прошу вас, Амаліє Генріховно, до Ади за гуверньорку, а за плату ми зійдемось.
Фрау Гольц радо погодилась, але з однією умовою - якщо та пані, що приходила сюди, шукаючи родича, порекомендує її десь, то вона не зможе їй відмовити, бо то пані незвичайна, вона розмовляє по-німецьки, як німкеня з Германії, як сама фрау Гольц, і вони зразу дуже заприязнилися. В злиденній уяві старої дівчини випадкові одвідини пані професорової набували феєричного й містичного відтінку.
– Ну, там побачимо, - сказав Давид Семенович лагідно.
– А тим часом ви будете воспитувати Адку на все добре і, головне, вивчите її німецького язика.
– О, це большой язик!
– скрикнула в захваті фрау Гольц.
Того ж дня кооператор урочисто відімкнув парадний хід у будиночку й наліпив на вхідних дверях клапоть паперу, де акуратними й великими літерами написав: Давид Семенович Иванчук. Сотрудник Кооперативного Союза «Агроном». Великого клопоту завдало йому полагодити систему ржавого дзвінка до смикання, але він зрештою його направив і під ручкою знадвору наліпив меншого вже папірця з категоричним написом: «Звонок только к Д. С. Иванчуку».
Оформивши таким чином своє зовнішнє становище, Давид Семенович пішов увечері з дочкою до кіно.
Але Тетяна Ничипорівна навіть у вирі родинних радощів своїх намірів щодо Марти не кидалась. До того ж гадана відмова дівчини від посади давала їй до рук зручну зброю. І невдовзі по обіді до дівчини завітав сам орендар, колишній домовласник і садівник, якому Марта щомісяця акуратно сплачувала п'ять карбованців комірного.
Це був статечний і огрядний чоловік із чорною бородою, що надавала йому ще більше поважності. Говорив він стиха, солодкувато, намагаючись зразу зачарувати розмовника своєю мовою. Він попросив дозволу сісти й зробив хвилин на кілька вступ про тяжке становище орендаря, про величезні видатки на ремонт, якого вимагає комгосп, і про податки, що править фінвідділ.
– Держава наша неумєренна, - сказав він, задоволено підкреслюючи останнє слово.
– Вона якби підпилює сучок, на якому сидить. Ну, та це не нашого розуму діло, - додав він, посміхаючись.
– А коли з нас беруть, то й нам треба брати, що ж поробиш! От і ваша кімната, можна сказати - шість квадратів, на два вікна, тепла, сирості ніякої, а плати п'ять карбованців, як на сміх.
– Тепер мені й п'ять важко платити, бо я безробітня, - сказала дівчина.
– Це я знаю. Та тільки хіба з самої служби люди живуть?
– А звідки ж у мене ще гроші?
– спитала Марта, спаленівши.
– Ми в інтимності не торкаємось… В цьому суд розбереться, якщо треба буде, - сказав він з посмішкою, від якої дівчина похолола.
– Тепер, знаєте, називається чоловік безробітним і на біржі записаний, особенно женщини, а в самої…
– Це вам сусіди сказали! Все це брехня, брехня!
– І сусідів покличемо в свідки, якщо треба буде, - сказав орендар спокійно.
– А на мене ви не кричіть, бо я теж як крикну, то з вас мокре піде. А щоб без крику, то для вас, як для старої квартиранки - тридцять карбованців. Мені сорок з руками дають, знаєте, яка скрута тепер із помешканням.
Дівчина приголомшено мовчала. Він спитав:
– То як же - будемо сватами?
– Я виберусь, - відповіла вона нарешті.
– Жалько… хорошої людини завжди жалько. Ну, та вам видніше. А коли ж виявляти вас скажете?
– Через… через місяць.
– Годі з вас і два тижні, це законний строк. Виходить п'ятого мая… Так ви заяву, значить, тим числом черкніть, щоб я був певний.
Вона мовчки написала йому заяву, і орендар попрощався з нею дуже ласкаво, побажавши
14
ВЕСНЯНОЇ НОЧІ ВСЕ В САДУ ШЕПОЧЕ, ВСЕ ЛЮБИТИ ХОЧЕ…
Тепер дівчина мала досить гулящого часу: один день зовсім вільний, а другий - до пізнього вечора, аж до дев'ятої години, коли її коханий, нарешті, приходив. Коханий - це слово було вже для неї замале. І взагалі слова не було, лише відчуття якогось нестямного піднесення на думку про нього й заразом якоїсь сонної тиші. Якщо на початку любові біохімік не здавався їй надто реальним, якщо раніш її часто змагала нісенітна уява, що він є тільки витвір її мрій, то дедалі більше вона спізнавала його, засвоювала його в усіх його словах, у всіх його рисах та дрібницях, і він поволі зробився їй єдиною дійсністю, що існувала в світі. А тепер ця його дійсність ще посилилась від навали гидких і болісних нещасть, що її зненацька спіткали, і в'яскравилась від тих жертв, що вона приносила його науці. В своєму звільненні, в ненависті сусідів, у вигнанні з помешкання вона вбачала одну причину, що збурила на неї людей, а саме - любов свою. Тим-то всі нещастя свої вона також потай любила, попри розпач і тугу, що вони їй нагонили, любила їх зовсім несвідомо, як неминучі й поправні наслідки, як достойне обрамлення її горіння. А оті поступки, відмови від годин і днів побачення, вчинені заради нього й прийдешнього щастя людей, геть зовсім довершували її любов, ба більше - здіймали в ній жагучий порив до самозабуття, до цілковитого самозречення!
Оці саме почуття ворушились у ній того дня, коли дівчина прокинулась після розмови з орендарем і одвідин біохіміка, якому вона про розмову ту нічого не сказала. Їй хотілось хоч кілька годин побути в затишку! Отже, цей день у Юрія Славенка був щодо дівчини вихідний. Згадка про нього сповнила дівчину радісним сяйвом. Сьогодні він цілий вечір працюватиме. Сьогодні він творитиме, о любий! А завтра ввечері прийде до неї.
Але згадка про орендаря вернула її до прози. Мусить вона, нарешті, почати впорядковувати свої справи, похитнуті до основи у двох найважливіших напрямках: посада й помешкання. Грошей, що вона одержала наприкінці, і тих, що вона трохи заощадила на зимове вбрання, мусило їй вистачити на півтора-два місяця з умовою скоротитись у всіх видатках. Але справа з помешканням різко погіршувала її становище під усяким поглядом. Звичайно, вона мала колишніх подруг, взагалі знайомих дівчат і жінок, з якими останній час не бачилась, - до них належало їй негайно вдатись. Але два тижні! За такий короткий термін вона навряд чи могла на щось надіятись. «Даремно я дала йому заяву», - думала вона. Та заразом почувала, що інакше зробити не могла. Звісно, вона могла б боротись за свою кімнату, могла б боротись і за посаду, навіть знала законні способи, до яких треба взятись, і безперечно взялась би до них, якби тут не було заплутане її чуття, її «інтимність», як висловився вчора орендар. І це паралізувало її відпорну дію. Дико було б їй, справді, доводити, що скорочено її не з раціоналізації апарату, а з любовної примхи підтоптаного зава, і що з кімнати її женуть за гадану спокусу літнього сусіди! Її любов була б, здавалось їй, споганена, то ж вона мусила хилитися.
Тому Марта, хоч як їй не хотілось навертатися ще раз до втраченої установи, дістала передусім довідку про своє звільнення й узялась на облік на біржі, де їй за кілька день призначили перекваліфікацію. Пообідавши, вона вернулась додому й вирішила, що на сьогодні з неї клопоту досить. І своїм звичаєм узялася за книжку.
Але література діяла тепер на неї чудернацьки. По всіх книжках - романах, віршах, драмах, оповіданнях, - через сторінку-дві її очі надибували на слово «кохання», що її просто ображало. Любовні переживання, поцілунки й жага героїв завдавали їй розпачу. Бо в словах і виразах закоханих, у їхній поведінці, в описах любовного захвату й хвилювання, у всі тих шепотах, ласках, стисканнях серця і рук мимоволі і з жахом пізнавала вона своє чуття і свої мрії. Як і в неї, відбувались уже раптові зустрічі, що розцвітали зненацька пристрасним коханням, як і в неї, захлиналась душа від божевільного пориву; як і вона, схилялись дівчата в міцні й свавільні обійми, як і вона, віддавались вони з тугою й страхом. Як і вона! Як і вона!