Незнайко на Місяці

Носов Николай Николаевич

— Як — навіщо? — здивувався стрижений. — За них можна купити що захочеш.

— Як це — купити? — не зрозумів Незнайко.

— Ну й дурень! Купити — це купити, — пояснив стрижений. — От, наприклад, у тебе є капелюх, а в мене, бачиш, п'ятнадцять сантиків. Я тобі даю п'ятнадцять сантиків, а ти мені даєш свій капелюх. Хочеш?

— Нащо ж мені віддавати капелюх? — відповів Незнайко. — Капелюх можна носити на голові, а з сантиками що робити? Вони мідні і якісь круглі.

— От і видно,

що ти круглий осел! У кого є сантики, той усе може купити. Ось ти, наприклад, їсти хочеш?

— Поки що не хочу.

— Ну, скоро захочеш. А захочеш, то що робитимеш? Будуть у тебе гроші — купиш харчів. А нема грошей — сиди голодний.

— Погоджуйся, — шепнув Незнайкові коротулька з довгим чубом на лобі. — Стрига діло каже. А ми з тобою на п'ятнадцять сантиків купимо картоплі й будемо пекти в приску. Знаєш, яка це смакота!

— Правильно! — підхопив Стрига. — Бери гроші, поки даю. П'ятнадцять сантиків добра ціна за такий капелюх. Тобі все одно ніхто більше не дасть.

Кажучи так, він зірвав з Незнайка його голубий капелюх і всунув у руку монетки.

— Бери, бери, не сумнівайся! — усміхнувся чубатий. — Зараз ми з тобою картопельки купимо й поїмо на славу!

— А де брати картоплю? — спитав Незнайко.

— Ти давай сюди гроші, а я все влаштую. Тут, знаєш, усе-таки тюрма, а не гастрономічний магазин.

Чубатий узяв у Незнайка монетки. Десять сантиків він непомітно сунув собі в кишеню, а п'ять сантиків затис у кулаці і, підійшовши до дверей, стиха тричі стукнув. Брязнув замок. Двері прочинилися, і в них заглянув уже знайомий нам поліцейський Дригль.

— Слухай, Дриглю, — зашепотів чубатий, — продай, братику, картопельки на п'ять сантиків. Ми хочемо маленький бенкет влаштувати, новачка картопелькою пригостити.

— Гаразд, давай монету, — пробурчав Дригль.

Чубатий віддав йому монетку. Двері зачинилися.

Через якийсь час вони знов одчинились, і Дригль всунув чубатому паперовий пакет з картоплею.

— Бачив, як треба? З грішми, братику, ніде не пропадеш! — чваньковито сказав чубатий і висипав з пакета картоплю на підлогу біля грубки.

— Що це? — здивовано спитав Незнайко.

— Як — що? Сам бачиш — картопля.

— Чого ж вона така крихітна?

Картопля справді була дуже дрібна. Кожна картоплина завбільшки з квасолину. Незнайко дивився на неї, дивився, і його навіть почав розбирати сміх. Стрига перезирнувся з коротульками і крадькома покрутив пальцем біля свого лоба, немовби кажучи цим, що Незнайко з'їхав з глузду.

А чубатий сказав:

— І нічого тут сміятися. Картопля цілком хороша. Кращої і не буває.

— Ну, у нас не така картопля! — сказав Незнайко. — У нас картопля — о! — Незнайко розвів руки в сторони,

ніби збирався обхопити слона. — У нас картопля виростає така, що її і з землі не витягнеш. Ми викопуємо ту, що дрібніша, а з великою ніхто й діла не хоче мати. Так і лишається в землі.

— Ну гаразд, — сказав чубатий, — ми покладемо картоплю в грубку, хай печеться, а тим часом ти розповідатимеш казки.

— Та я зовсім не казки. Я правду кажу, — відповів Незнайко. — Це у вас тут усе якесь крихітне: яблука — завбільшки з кулачок, груші — дивитись ні на що, малина — раз лизнув, і її нема, полуниці — як нігтик, огірки — як пальчик…

— А у вас ніби більші полуниці? — спитав Стрига.

— У нас полуниці — о! Один коротулька й не підніме. І малина у нас — о! Огірки завбільшки у коротульку, помідори теж. А кавуни — здоровенні, мов двоповерховий будинок.

— Бреше й навіть не червоніє! — сказав хтось.

— Бреше, як шовком шиє! — підхопив Стрига.

— Та я зовсім не брешу, братики! От ви самі побачите. Ми привезли вам насіння наших рослин. Там і огірки є, і помідори, й кавуни, й буряк, і морква, й ріпа…

— Де ж воно, те насіння?

— У ракеті.

— А ракета де?

— А ракета там. — Незнайко показав пальцем угору. — На цьому самому вашому Місяці.

— Ха-ха-ха! — пролунало з усіх боків.

Гучніше від усіх сміявся той, що зашивав сорочку.

— Ну, це ти, братику, ловко придумав! — сказав він. — Спробуй-но забратися туди.

— А хіба туди важко забратися? — спитав Незнайко.

— Та поки що, видно, крім тебе, там ніхто ще не побував.

— То треба щось придумати, — сказав Незнайко.

— Ну, так ти думай, братику. Думати у нас тут нікому не забороняється.

— Чому ж ракета десь там, а ти тут? — спитав Незнайка коротулька з чорними очима, що неспокійно бігали на всі боки.

— Ну, ми примісячилися, тобто сіли на поверхню Місяця, а потім я пішов з Пончиком в печеру, провалився в дірку і опинився тут.

— Значить, ти й справді до нас з Місяця звалився?

— Справді, — підтвердив Незнайко.

— А може, тобі все це уві сні приснилося?

— Чесне, кажу, слово, що не уві сні.

— Ну, якщо не уві сні, то такий випадок треба відсвяткувати, — підхопив Стрига. — До речі, і картопля поспіла. Адже ти пригостиш своїх нових друзів картоплею, чи не так? Тебе як звати?

— Незнайко.

— Слухайте, братики! — урочисто промовив Стрига. — З нагоди свого прибуття на нашу планету Незнайко всіх пригощає картоплею!