Незнайко в Сонячному місті
Шрифт:
Вона нервувала, бо їй дуже хотілось якомога швидше дізнатися, чарівна це паличка чи ні, сердилась на Незнайка за те, що він ще й досі не здогадався перевірити.
— Ну гаразд, — сказав Незнайко. — Зараз спробуємо. Чого ми хочемо?
— Ну, чого тобі хочеться? — сказала Кнопочка.
— Сам не знаю, чого мені хочеться… Зараз, здається, нічого не хочеться.
— От який! — спалахнула Кнопочка. — Ти придумай. Морозива хочеться.
— Морозива, здається, хочеться, — згодився Незнайко. — Зараз попросимо морозива.
Він
— Хочемо, щоб у нас було дві порції морозива!
— На паличці, — додала Кнопочка.
Незнайко боязко простягнув уперед руку й навіть заплющив очі.
«А що, як не з'явиться ніякого морозива?» — подумав він і тут же відчув, що йому в руку тицьнулося щось тверде й холодне.
Незнайко одразу ж розплющив очі й побачив у руці порцію морозива на паличці. З подиву він навіть роззявив рота й подивився вгору, ніби хотів побачити, звідкіля ж морозиво впало. Не побачивши там нічого підозрілого, Незнайко повільно обернувся до Кнопочки, тримаючи морозиво у простягнутій руці й наче боячись, що воно зникне або спурхне вгору. Кнопочка теж стояла з морозивом у руці й радісно посміхалася.
— Мо-мо-мо-мо… — пробурмотів Незнайко, показуючи на морозиво пальцем.
Він хотів щось сказати, але од хвилювання у нього не виходило жодного слова.
— Що «мо-мо-мо»? — запитала Кнопочка.
Незнайко лише рукою махнув і почав їсти морозиво. Кнопочка наслідувала його приклад. Коли з морозивом було покінчено, вона сказала:
— Чудове морозиво, правда?
— Чудесне! — підтвердив Незнайко. — Може, ще попросимо по порції?
— Давай, проси, — погодилася Кнопочка.
Незнайко махнув паличкою і сказав:
— Хочемо, щоб у нас було ще по порції морозива!
Щось тихенько цокнуло, зашелестіло в повітрі, і в руках Незнайка й Кнопочки ще з'явилося по порції морозива.
Незнайко знову ніби онімів на мить. Однак цього разу він значно швидше прийшов до тями і, з'ївши морозиво, спитав:
— Ще спробуємо?
— Мабуть, можна ще по одному, — сказала Кнопочка.
— Ет, чого там морочитись — «по одному»! — пробурчав Незнайко й, махнувши паличкою, сказав: — Хочемо, щоб був ящик з морозивом!
Бац! Об землю стукнувся великий голубий ящик, схожий на ті, в яких продавці носять морозиво. Незнайко підняв кришку, з-під якої одразу заклубочилась пара, й дістав з ящика дві порції морозива. Закривши ящик і сівши на ньому, як на лавочці, Незнайко взявся гризти морозиво, яке було значно твердіше й прохолодніше від попереднього.
— Оце морозиво! — похвалив він. — Зуби можна зламати!
— Цікаво, ця паличка може тільки морозиво діставати чи ще що-небудь? — спитала Кнопочка.
— Дивачка! — сказав Незнайко. — Це справжнісінька чарівна паличка, й вона все може. Хочеш, шапку-невидимку — дістане шапку-невидимку; хочеш килим-самольот — дасть тобі килим-самольот.
— Ну то давай
Незнайкові дуже хотілося щонайскоріше вирушити и мандрівку, але він згадав, як страшно йому було летіти на повітряній кулі, котру сконструював Знайко, й сказав:
— На килимі-самольоті не дуже зручно подорожувати, тому що, коли угорі летиш, то нічого не бачиш унизу.
— Ну, тоді треба щось інше придумати, — сказала Кнопочка. — Я десь читала, що бувають якісь поїзди… Ти сидиш, і нічого робити не треба, тому що тебе везе паровоз по залізниці.
— Це я знаю. Нам про залізницю Знайко розповідав. Він її бачив, коли їздив у Сонячне місто по книжки. Але залізниця теж небезпечна річ: там бувають аварії.
У цей час Незнайко побачив Гвинтика й Шпунтика, котрі їхали вулицею на своєму новому автомобілі. Цей автомобіль мав чотири місця, з відкритим кузовом, таким самим, як і попередній, котрого Незнайко поламав, вирішивши покататись на ньому. Але, на відміну від попереднього, цей автомобіль був значно кращий, і мотор у нього був потужніший, бо його приводила в рух не звичайна газована вода, а газована вода з підігрівом.
Побачивши Незнайка й Кнопочку, Гвинтик і Шпунтик помахали їм руками. Незнайко став кричати, що в нього є тепер чарівна паличка, але автомобіль так тріщав, що Гвинтик і Шпунтик нічого не розчули й, збивши хмару куряви, зникли зі своєю машиною у кінці вулиці.
— Ось на чому ми поїдемо подорожувати! — вигукнув Незнайко.
— На автомобілі? — здогадалася Кнопочка.
— Звичайно.
— А забув, як ти на автомобілі покотився з гори? І сам мало не вбився і машину поламав!
— Ет, дивачка! Та я ж тоді водити машини не вмів.
— Наче тепер навчився?
— А тепер мені й учитися не треба. Скажу паличці, що хочу вміти водити, й одразу вмітиму.
— Ну, тоді що ж, — сказала Кнопочка. — Тоді поїдемо на автомобілі. Це справді цікавіше.
Незнайко махнув паличкою і сказав:
— Хочемо, щоб у нас автомобіль був, як у Гвинтика й Шпунтика, і щоб я водити вмів!
Одразу ж у кінці вулиці з'явився автомобіль і швидко під'їхав до Незнайка й Кнопочки. Незнайкові навіть здалося, що це знову Гвинтик і Шпунтик їдуть. Однак, коли автомобіль зупинився, Незнайко побачив, що за кермом нікого не було.
— Ось яка штука! — вигукнув він, оглядаючи автомобіль з усіх боків.
Він зазирнув навіть під машину, думаючи, що водій навмисне сховався внизу, щоб обдурити його. Нікого не знайшовши, Незнайко сказав:
— Ну й що ж, нічого дивного. Чародійство і є чародійство!
З цими словами він одчинив дверці машини, поставив ящик з морозивом на заднє сидіння, а сам сів спереду за кермо. Кнопочка сіла біля нього. Незнайко вже хотів завести мотор, та Кнопочка раптом побачила, що до них іде якийсь малюк.