Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Але що це? Чи не тихий дівочий сміх долинає з Сан-Міхеле, змішуючись з звуками фагота й далекою мелодією морських вітрів?

— Джованні! Джованні! — вигукнув дівочий голос.

І знову невидимий фагот послав свої соковиті й чисті звуки. Джованні приклав до рота долоні й крикнув:

— Джіаніна! — І потім ще раз, наголошуючи на кожному складі: — Джі-а-ні-на! — І знову, гучно, немов то заспівали фанфари: — Марко! Марко!

«Ти ще й співати будеш!» казав йому батько. Човен з'явився з темноти, немов велика незграбна риба, і прямував до Джованні.

— Джованні, ти бачив вогонь на Сан-Міхеле? — запитав з човна Марко. — Це Джіаніна

запалила. Вона хотіла, щоб ти здалеку бачив, що ми скоро будемо тут. Твоїй піратці інколи спадають на думку просто божевільні ідеї.

Він голосно й щиро засміявся.

— Ось ми й знову разом, — сказала Джіаніна, трохи зніяковівши. — Як почуває себе батько?

— Ох, все будує плани. Сидить дома і гадає, що він уже гори може перевертати.

Паоло прив'язав човна до кілка, який стирчав з води. Було домовлено, що Марко й Джіаніна пробудуть на острові Мурано всю ніч і повернуться в Венецію лише ранком.

— Месер П'єтро Бокко буде гніватись, коли дізнається про це, — застеріг Паоло. — Тепер йому неважко буде знайти привід, щоб прогнати мене із служби.

Але Марко заспокоїв його:

— Я цього ніколи не допущу, Паоло. Не турбуйся. Ти будеш зі мною, доки сам забажаєш. Якщо ж я коли-небудь вирушу в подорож, то візьму й тебе.

Друзі прийняли Паоло до свого гурту і, не криючись, одверто говорили в його присутності про все. Він став для них немов старшим братом, завжди готовим прийти їм на допомогу.

Вони сіли на камені й задивилися на воду.

— Значить, це ти запалила вогонь? — спитав Джованні. — Я так і думав, що це ваш сигнал.

— От бачиш, Марко, — вигукнула Джіаніна і від радості заплескала в долоні. — А ти казав: «Безглуздо запалювати вогонь! Хіба Джованні здогадається, що це знак для нього?» Ти не смійся! — з удаваним обуренням промовила дівчина. — Ти сердишся, що я сказала правду!

Насправді Марко було не до сміху. Нестримна радість Джіаніни, що проривалась у її рухах, у виразі її обличчя і в квапливих словах, викликала в серці Марко сум, якого він раніше не знав. Той сум серпанком обволік його почуття і, заглушивши їх, лишив тільки приємний жаль до самого себе.

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.

Власне, для Джованні й Джіаніни це була скоріше гра багатої фантазії, тоді як Марко вкладав у свої слова справжню віру в те, що одного чудового дня він дізнається про Зусінку, а може, навіть і побачить її на власні очі. Він уявляв її схожою на Джіаніну: з повними червоними губами і очима, подібними до розпечених вуглин.

Вода дихала прохолодою. Джованні, який був одягнений у короткі штани і взутий на босу ногу, мерзлякувато звів плечі.

Легенький вітерець ніс із селища дим склодувних майстерень.

Склодувні печі в Мурано не згасали й уночі.

Ернесто в цей час сидів на маленькій саморобній лавці перед своїм будиночком. Тільки що його відвідала

сусідка Єлена і принесла йому шматок копченої ковбаси. Вона одразу ж пішла додому, бо мала готувати їсти чоловікові, який ішов на всю ніч на роботу. Та Ернесто уже звик цілими днями бути на самоті з своїми милицями і своїми турботами, котрі тепер дошкуляли йому більше, ніж будь-коли.

Він згадував про незвичайного гостя, що приходив сьогодні вранці. Джованні ще нічого не знав про це. До них завітав месер Кельзі і поцікавився, як Ернесто почуває себе. Він був надзвичайно привітним і розмовляв з Ернесто, як з рівним собі. «Ти зараз у нужді, Ернесто. І я хочу допомогти тобі — адже я зовсім не такий поганий, як про мене кажуть. Оте дівчисько, — він показав на сусідський будинок, — надміру вразливе. Але я не беру цього близько до серця, у мене добра душа. Вона втекла? Нехай. На світі досить дівчат, які захочуть працювати в мене. Хіба не так?»

Ернесто, стримуючи відразу, що здіймалася в грудях, не відповів нічого.

«Так от, Ернесто, — вів далі месер Кельзі, — я хочу тобі допомогти. Не можу ж я справді кинути земляка в біді. Якщо тобі потрібні гроші, Кельзі дасть тобі їх. Ми складемо зараз документик, і ти зобов'яжешся в ньому сплатити борг за три роки».

Так приблизно говорив месер Кельзі. Ернесто може одразу ж одержати двісті цехінів або й більше. Щождо процентів, то про них не варто й говорити, вони легко дійдуть згоди…

Заглибившись у думки, Ернесто бавився милицею, котру сам собі змайстрував. Звичайно, він розумів, що месер Кельзі зробив таку пропозицію зовсім не з добрих почуттів, а просто, щоб запопасти до своїх рук його будиночок.

«Якщо ж ти не зможеш заплатити, ми заберемо твій будинок. Тут на папері позначено, що ти винен мені двісті цехінів». Ось який був месер Кельзі. Де б тільки не запахло якоюсь поживою, одразу з'являвся ненажерливий Кельзі й розсипав привітні, співчутливі слова.

Та що було робити Ернесто? Його друзі по роботі досі допомагали йому, і сусіди робили все можливе, щоб полегшити його долю. Але ж вони самі були безпросвітними бідаками, які перебивались з хліба на воду. Боліло в нього також серце, коли він згадував, у чому ходить його син. Двісті цехінів! За ці гроші він міг би купити собі рибальський човен, та ще й для Джованні дещо залишилося б. Гаразд, а чи зможе він повернути в строк позичені гроші? Рибальство давало невеликий зиск. Ернесто знав, що рибалки раділи, коли їм щастило роздобути грошей бодай на їжу та дешевенький одяг для своїх сімей. До того ж він не зможе виїжджати в море сам. Йому треба буде знайти якогось досвідченого помічника. Правда, гребти він як-небудь зуміє, для цього бог дав йому міцні руки. Гребти можна, навіть не маючи ноги. І помічника він, звичайно, знайде, коли в нього буде човен…

Ернесто обдумував свої плани. Йому було тридцять вісім років, волосся на скронях у нього вже взялося сивиною. Тринадцять років жив він у своєму будинку, який побудував власними руками, йому пригадалося, скільки сил віддали він і його жінка, тягаючи ночами камені з руїн старовинної вілли. На тій роботі й підірвалась його бідна Маріета. Коли зводився дім, вона носила під серцем дитину. Зростав дім. Худів Ернесто. Маріета, зціпивши зуби, подавала йому камені. Прогнати її з робочого місця було неможливо.