Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
На землі сиділа, скоцюрбившись, худенька дівчинка, її голі брудні ноги були геть укриті виразками й ранами від ударів. П'ятий раз виводив сьогодні хазяїн її на базар, але ніяк не міг знайти для неї покупця. Тим-то він так і лютував. Ясні очі дівчини втратили блиск. Вона кволо відкинула з обличчя пасмо волосся. Якась жінка дала їй шматок хліба.
— Їж, Ашіма, — мовила та. — Тільки дивись, онде твій пан!
Але Ашіма встигла сховати хліб за спину.
— Про що ви там перешіптуєтесь? — закричав торговець.
Ашіма ще більше скоцюрбилась.
— Ні
Вона чекала, що зараз на неї посиплються удари палиці. Та, зрештою, удари — не найгірше. До них можна звикнути. Рана від удару болить тільки в першу мить, особливо коли ще не загоїлись старі виразки. Куди важче терпіти голод і спрагу, вічних супутників її молодого рабського життя.
— Ашіма, прокинься! — прошепотіла їй жінка. — Сховай хліб!
Дівчина розігнула спину і здивовано озирнулася навкруги. Рукою вона намацала хліб. Хазяїн не набив її? Що це? Він говорить до неї привітним голосом:
— Встань, голубко! Тобою цікавиться пан.
— Та встань, дурненька! — сказала їй жінка.
Біля них почали збиратися люди.
Торговці почули, що запахло вигідною справою, і позганяли своїх рабів з землі.
Вставайте, ледарі! Не бачите, що прийшов пан!
Вони намагалися перекричати один одного.
— Ви погляньте ось на цього, благородний пане! Дивіться, які чудові м'язи!
— Осьде жінка, роботяща, як віслюк.
— Сто п'ятдесят дукатів за цього дужого юнака!
Але велетень, який спричинився до переполоху серед торговців і викликав поштиву цікавість перехожих, не звертав уваги на заклики. Він допитливо розглядав худеньку дівчину і якоюсь чужою мовою перемовлявся з торговцем. В першу мить його могутня постать налякала Ашіму. Дівчина не знала, чи радіти їй, чи сумувати, що він зацікавився нею.
Він хоче її купити? Ашіма глянула на нього. Чорні бакенбарди надавали йому одчайдушного вигляду. «Один удар такої руки може вбити на смерть», думала вона. Він був одягнений у багате вбрання. Якийсь купець з далеких країв. Очі в нього добрі. Їй навіть здалося, ніби він співчутливо дивиться на неї. З напруженою увагою дівчина прислухалася до розмови, що велася перською і якоюсь чужою мовою. В її серці прокинулась несмілива надія.
Чужинець показав на рани, якими були вкриті її ноги. Його обличчя спохмурніло. Работорговець почав вибачатись, підшукуючи найкрасномовніші вирази. Люб'язність з нього аж через край лилася. Ашіму він називав не інакше, як маленькою принцесою, котрій лиш трохи бракувало догляду.
Чужинець довго про щось думав. Потім поклав їй на плече руку. Дівчина здригнулася. «Тепер він побачив, яка я худа, — подумала Ашіма. — Ні, не купить мене». Надія згасла в її серці. Велетень глянув на неї, повернувся і поволі пішов геть.
Торговець люто штовхнув дівчинку.
— Ох ти, непотріб! Ніхто не хоче
Ашіма знову сіла на землю, підібгавши під себе ноги, і байдуже втупилась поперед себе поглядом.
— Коли підходить якийсь пан, ти повинна посміхатися, — підказала їй жінка, що сиділа поруч. — А то стоїш, як камінь. Ну, їж хліб.
Дівчина витягла з ганчір'я хліб і почала їсти.
Похмурий день прояснювався. Минали години. Ашіма відчула, що спина в неї стала холодна, як крига, але не поворухнулась. Поволі сутеніло.
— Вставай! — гукнув торговець. — Я заплатив за тебе двадцять дукатів. І ніхто не хоче тебе купувати. О, дурень я!
В цю мить він відчував до неї таку зневагу, що навіть не вдарив її.
Над землею опустилась темна ніч. Торговець дав дівчині трохи хліба, кухоль води і наклав їй на ноги іржаві кайдани.
Ашіма лишилась сама в маленькій дерев'яній комірчині, прибудованій до будинку. Крізь щілини проривався вітер. Дівчина глибше закопалася в солому і згорнулася в клубочок. Поволі в її голові спливали голоси й картини минулого.
«На горі чайні квітки найкращі,
Та ще краща Ашіма моя»,
нашіптував їй хтось глухим, материнським голосом.
Дівчина намагалась викликати в пам'яті світлі картини минулого. Однак усе було марно! Мрії і дійсність перепліталися між собою. Палають у їхньому селі ковальські вогнища, і чоловіки кують зброю. З півночі насувається ворожа кіннота. Жахливі вісті приносять з собою біженці. Міста й села спалено, чоловіків, жінок і дітей вбито, всюди смерть, кров, полон…
Ось підлітає ворожий кінний загін. Жах скував дівчині руки й ноги, вона не може поворухнутися. До її слуху долинають страхітливі крики. Ударом списа вбито матір. Перший верхівець підхоплює дівчину, кладе її поперед себе на коня і їде геть…
Рабиня скрикнула. Чи все це їй тільки примарилось, чи було насправді?
Непомітно дівчина заснула, схилившись головою на руку. Губи її були міцно стулені. Легкий протяг ворушив її чорне волосся.
Її молоде обличчя не знало сміху.
Венеціанці жили в добре обладнаному караван-сараї. Вони відпочивали після тяжкої, сповненої небезпек і всіляких несподіванок дороги. Адже скоро їм знову треба було вирушати в путь. Насреддін взявся провести їх до Бадахшана. Звідти з першим же караваном він мав повернутися в Кірман.
Матео нетерпляче чекав Марко, який пішов з батьком і Мафіо Поло в місто. Висипавши на ковдру всі гроші з свого гаманця, він старанно перелічив їх. До цього часу він не брав участі в торговельних операціях купців, хоч вони неодноразово й звертали його увагу на сприятливі обставини, якими б він міг скористатися. Сто дукатів! Оце і всі гроші, які він мав. Що з ними вдієш? Матео роздратовано кинув гаманець на постіль.
Ввійшов слуга, запалив каганець і запитав, чого бажає капітан Матео. Той тільки відмахнувся рукою.