Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
— Зачекаємо ще, сіренький! Лягай! Уже стемніло. Ранком вони прийдуть… Вони вже йдуть. Хіба ти не чуєш цокоту копит?
Людина й тварина поринули в неспокійний, наче в лихоманці, сон.
«Там, де панує велике мовчання барханів, — там царство смерті. Там, де вода не напоює землі, — немає зелені. Де немає води й зелені — немає живих істот. А де немає живих істот — там володарюють демони пустелі; бо вони безтілесні і не потребують ні води, ні зелені. Демони пустелі —
Ло-бзанг ударив палицею в туго натягнутий барабан. Чотири рази, немов луна, відгукнулась йому з усіх кінців пустеля. Там їхали, далеко розтягнувшись один від одного, Ніколо, Мафіо, Матео і погонич верблюдів.
— Краще б ти залишилась біля каравану, донечко, — сказав старий вождь Ашімі.
— Там, де лунають барабани і людські голоси — там життя, — відповіла йому Ашіма. — Ми повинні знайти юного пана.
Ло-бзанг ударив у барабан. Він пильно вдивлявся в непорушні, гарячі бархани.
— Ти втомилася, донечко.
— Ми знайдемо його, Ло-бзанг?
— Коли ти почуєш три удари в барабан…
— А чи велика ця пустеля?
— З півдня на північ — триста днів дороги. Зі сходу на захід — двадцять вісім днів.
— Триста днів дороги, — тихо промовила дівчина і, підвищивши голос, уже не як боязка рабиня, повторила: — Ми повинні його знайти. Чуєте, Ло-бзанг?
Вона благально глянула на непорушне обличчя старого вождя.
— Коли ти почуєш три удари в барабан…
На землю спав вечір. Шукачі повернулися до каравану. Вони повечеряли, напились води. Погоничі примусили верблюдів стати навколішки і зняли з них вантажі, потім повели їх на водопій. Мандрівники наповнили водою бурдюки. Чулися голосні вигуки й тихі розмови, крик віслюка. Сяяв місяць, мерехтіли зірки…
Невдовзі табір поринув у глибокий сон.
І тільки ті, хто виїжджав на пошуки, та Ашіма все ще сиділи вкупі.
— П'ятий день, — глухо мовив Матео. — Де ж він подівся?
— Я не докоряю йому, — озвався з несподіваною гарячковістю Ніколо Поло. — Якби тільки він повернувся!
Його чоло порізали глибокі зморшки. Мафіо Поло спитав:
— Чи є ще надія, Ло-бзанг?
Всі поглянули на старого вождя, чекаючи, що він скаже.
— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.
До схід сонця шукачі знову вирушили в пустелю. Широко розтягнувшись, вони їхали ліворуч від караванового шляху. Час від часу лунали удари барабанів. Ашіма лічила їх.
— Послухайте, Ло-бзанг, здається вдарили тричі? — говорила вона, хапаючи старого за рукав.
— Ні, доню!
Ашіма рахувала далі. Кожен удар відлунював болем в її серці. Скільки часу вони вже їдуть? Тіні вершників покоротшали. Від напруження нестерпно боліли очі. Дівчина заплющила їх і поринула в неспокійну дрімоту.
Він лежав на піску в неглибокій
Здавалося, смерть уже торкнулась своїм подихом цієї мовчазної групи.
«Бум-бум-бум», почулися лункі удари барабана. З усіх боків до пагорба помчали вершники. Ніколо Поло жбурнув. на пісок барабан і схилився над юнаком.
Всі оточили батька й сина. На потрісканих губах, на носі, підборідді й запалих щоках Марко запеклася темна кров.
Ашіма дістала бурдюк, намочила білу хустку і витерла нею обличчя Марко. Кров з його шкіри легко стерлася. На лиці не було ран.
— Серце б'ється! — Ніколо Поло випростався. — Дай йому попити, Ашіма.
— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.
— Чому в нього на обличчі кров? — спитав Мафіо Поло.
— Він перерізав віслюкові жилу й напився його крові.
Ашіма дала Марко води. Він розплющив очі і побачив над собою облямоване чорним волоссям лице дівчини і суворе, стурбоване, з посивілими враз бородою і скронями обличчя батька. Незважаючи на пекучий біль у шлунку, він надзвичайно виразно сприйняв цю картину. І одразу ж збагнув, що це вже не сон і не омана.
Марко швидко прийшов до пам'яті. Він побачив друзів, і на його схудлому обличчі промайнула радісна посмішка.
— Тебе треба було б добре відлупцювати, — з удаваним гнівом сказав Мафіо Поло. — Скільки клопоту завдав!
— Не чіпай його, бачиш, який він кволий! — сердито мовив Ніколо Поло.
— Дайте води сіренькому. Може, він ще живий, — сказав Марко.
Ло-бзанг і погонич заходилися біля віслюка. Вони дали йому води й насипали вівса. Віслюк поволі оклигував.
Напившись води і попоївши, Марко відчув свинцеву втому. Чоловіки постелили йому і нап'яли над ним намет. Ашіма сіла біля нього і почала обвівати його сплетеним з соломи віялом.
— Ти турбувалася про мене, Ашіма? — вже засинаючи, спитав Марко.
— Так, юний пане… Але тепер ви повинні заснути.
— Так, юний пане, — пробурмотів Марко і вдоволено заплющив очі.
ПІД ТІННЮ ВЕЛИКОГО ВЕРШНИКА
Мандрівники їхали через королівство тангутів, підкорене Чингіс-ханом незадовго до смерті. Дорога проходила вздовж підніжжя пасма Тянь-Шаньських гір. Вона то піднімалася на узгір'я, то, петляючи, немов скам'яніла жовта ріка, спускалася в родючі долини. На схилах гір нескінченними рядами тягнулися намети каратангутів.